Більше солов'ї не б'ють піснями в груди

Маю дві новини, які мене вразили, приголомшили і потрясли. Не можу від того, ні оговтатись, ні заспокоїтись…

Перше. Торсонули події в містечку Мала Данилівка Харківської області, де розташована знаменита Харківська державна зооветеринарна академія (ХДЗА). Тим краєм, знаю, прокотилася і по нині безжалісно глумиться жалюгідна русня. На носі ж новий навчальний рік, як справи з майбутніми заняттями? Там же щорічно готувалося сотні фахівців галузі тваринництва. З чим виш іде в новий навчальний рік зараз? Не рядове питання.

Відкрию таємницю. Цим закладом ще нещодавно керував мій шкільний співученик Дмитро Іванович Барановський. Мені декілька разів вдавалося побувати в цьому навчальному закладі, відвідати світлі, просторі, затишні навчальні аудиторії і наукові лабораторії, побувати в навчальному господарстві: зустрів там вершину науково-обгрунтованого господарювання.

Особливо радів я тому, що завдяки й моїм підказкам мій давній приятель пан ректор якогось там недалекого року відкривав на фронтоні академії меморіальний знак присв’ячений пам’яті знаменитого студента зооветеринара, відомого українського поета Олександра Івановича Олеся (Кандиби). Це тут він начебто колись, в Дергачах, написав знамениті слова романсу «Чари ночі», котрий став справжньою одою краси та людської любові. Ви ж пам’ятаєте , як починається ця знаменита поезія:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!"

Нині все це фактично розбито, розорено, напів знищено. Руйнації піддалися всі без винятку дванадцять навчальних корпусів академії, п’ять гуртожитків, навчально-дослідне господарство.

Ось одна із ганебних сторінок руйнації навчального закладу окупантами:

«У ніч на 30 травня 2024 року російським ракетним обстрілом знищено кінний манеж академії (пам'ятку архітектури кінця ХІХ — початку ХХ століття). Знищено також кінно-спортивну школу і хімічний корпу».

Харківська академія в руїнах...

Загалом же, підкреслю, історія навчального закладу ХДЗА починається із 1847-1851 років. Майже знищена праця, надбання кількох століть українців.

Якщо кудись і не влучили снаряди, міни, ракети, то вибито всі шибки вікон і полотна дверей. У стінах світяться провалля. Колишня понівечена, розгромлена академія, тепер, як катастрофічна візитна картка «визвольного» «руського міра». Показати б це все мадярам, словакам, які на чолі зі своїми бездарними вождями виступають за те, що пора зняти будь-які санкції з росії, вони ж, мовляв, через них так уже натерпілися. Нехай же перестануть обстрілювати українців, варвари, тоді й припиниться їхня мука…

Як мені розповіли тамтешні мешканці, в супутниковому містечку академії Малій Данилівці піддалися руйнації понад тисячу будівель приватних садиб науковців, співробітників навчального закладу. Вряди-годи люди відновлюють власне житло. Але їх страшенно болить те, що розгромлене унікальне академічне містечко вишу залишається в руїнах, які фактично ніхто не охороняє. Розтягується, безслідно зникає унікальне лабораторне обладнання. І до того чомусь ніхто не має ніякого діла. Оце справжня трагедія.

Війна розтрощила, байдужість нинішнього керівництва добиває унікальний навчальний заклад. Останні управлінські рішення, щодо ХДЗА такі: її приєднали до ще чотирьох подібних навчальних закладів. Призначили ректором людину, яка всіх лише заспокоює. Мовляв, не хвилюйтесь, усе буде гаразд. Весь навчальний процес проводитимемо онлайн. А хто ж огорне увагою, збереже унікальне обладнання академії? На це просто ніхто не звертає уваги…

Жах.

ххх

Друга новина із мого рідного Джурина не менш приголомшлива, хоч напряму з війною начебто й не стикується...

Як мені повідомили односельці недолуге керівництво місцевої середньої школи та сільської громади цими днями програло тендер і в колишньому багаторічному районному райцентрі, селі, де відповідно до даних Вікіпедії нині мешкає понад 3700 (!) осіб, більше не буде середньої школи. Буде дев’ятирічка…

Тендер виграла дев’ятирчка із села Зведенівки, де за даними все тієї ж Вікіпедії мешкає 1284 особи. До речі, цей населений пункт входить до складу Джуринської сільської громади. Центр його знаходиться за кілометрів 13-14 від Джурина, вище по руслі річечки Сухої, котру моя мати чомусь називала Вовчицею. Знаю лише, що в тому селі є, як розповідали мені знайомі, гарний римо-католицький костел. Тепер буде і середня школа. Значить, люди про щось думають, до чогось прагнуь…

Для мене все це надзвичайно парадоксально і зовсім не вкладається в поняття освітньої доцільності підростаючого покоління в рідному регіоні. Тим паче, що я іще пам’ятаю, коли Джурин у п’ятдесяті роки минулого століття називався… містом. Як ми всі тому невимовно раділи. Я сам у молодших класах школи, підписуючи учнівські зошити з великою погордою на них виводив: "місто Джурин"!!! Ого-го, як же ж було весело і потішно відчувати гордість та повагу за свій населенний пункт!

Куди ж ти згинуло колишнє місто? Вже будучи селом, нехай і не містом, гордилися джуриняни своїм унікальним ремонтно-механічним заводом, який виготовляв запасні частини до цукрових заводів усієї України. В окремі часи там працювало по 600-700 робітників. Майже ніхто з молоді не тікав до промислових центрів. І в Джурині можна було стати знаменитим токарем, ливарником, фрезерувальником, слюсарем, мезнізатором. Була знаменита на весь подільський край ПМК для обслуговування механізлваних молочно-товарних ферм та інших тваринницьких комплексів, шахтне управління, де видобувалося тисячі кубометрів стінових блоків для новобудов. Працювало дві школи. Дільнична лікарня, функціонували будинок дитини, туберкульозний диспансер, промкомбінат. Через село бігала вузькоколійка, яка доставляла вантажі по так званих Придністровських під’їзних коліях. Діяльність цих і ще не одного десятках виробничих закладів села забезпечували унікальні фахівці. В селі було тисячі, чуєте, тисячі робочих місць! Їх на виробництві заповнювали випускниками двох місцевих школа, яка закладала здебільшого випускниками двох місцевих шкіл, які були надійний фундамент знань молодих людей.

Куди це все поділося. Нині в селі функціонують лише сількька рада, дитячий садок.і школа, яку теж уже підточили. Все інше - суцільна руїна, Де немає жодного робочого місця, бо все лежить на боку і просить їсти... Горе ж яке!

Як тут не згадати, що я особисто є учнем знаменитого випуску Джуринської середньої школи 1966 року, коли атестати зрілості одразу отримали 120 випускників навчального закладу. До 60-річного ювілею цієї знаменитої події залишилося всього лише півтора роки і ось вам подарунок – у Джурині більше немає середньої школи. Байдужі і недалекоглядні, фактично чужі для села люди програли тендер. Випустили жар-птицю з рук.

Немислимо, але гнітючий факт.

Тільки ж невже у Зведенівці більше хлопчиків і дівчаток, яким потрібна освіта за 10 і 11-ий клас, якщо Джурин майже втричі більший за назване вище село, розташоване десь за вербівським лісом?

Куди тепер подітися дітям, які мають йти в десятий клас і до випускного класу? А було ж іще недавно в Джурині аж дві школи…

Парадокс нашого дивного життя. Невже в тендерах на сільську середню освіту не враховується, скільки буде відтак неохоплено середньою освітою у тому ж таки Джурині 2024-2025 навчального року, а скільки в захолусній Зведенівці? Якесь чорне диво – не інакше…

Олександр Горобець, письменник.