У нас із ВолодькОм (наголос на останній склад робіть, будь ласка) є свій пеленг часу в ефірі і тільки в визначений строк ми спілкуємось досхочу. Справа в тому, що у нього на фронтовій позиції немає телефонного покриття. І для того, щоб йому зв’язатися з рідними, зі мною, належить піднятися вгору, в дрімучий лісок. Та ще й забратися на крислатого віковічного, твердошкірого дуба. Там є зручне для нього, як він каже, розішне сідло, сотворене сплетінням товстих і міцних гілок. У ньому він всідається, як в офісному кріслі. Включає пеленг – зв’язок за якістю у цьому піднебессі, як на самому Хрещатику. Дарма, що дуб цей росте за чотири-п'ять кілометрів від кордону з проклятою ерефією і тут розмітилися оборонні позиції його взводу ТЕРоборони. Справжній перемовний пункт мого давнього приятеля поруч з фронтовими окопами.
ВолодькО, як я його залюбки називаю через добру, осяйну душу п’ятдесятилітнього доброчинця-оборонця, має м’який, покладистий характер, вроджене, мабуть, уміння завжди ладити з людьми. Такий зичливістю, жалуванням здолає будь-кого. Коли його призначили командиром чоти (читай – взводу), я аж захвилювався: це ж сорок людей під ним. Чи не підімнуть бува під себе сильніші й нахабніші з кам’яними характерами, норовитими натурами. Він, добра душа, якби ж не поступився...
Е, ні ВолодькО не дався себе підім'яти, заверховодити над собою. У його чоті, як мені розповідали тамтешні бувалі фронтовики, мабуть, у єдиному підрозділі з початку формування діє жорсткий сухий закон. Хлопці сміються: «Де ти, командире, за молодих наших літ був, щоб влаштував таку профілактику ще з парубоцтва?! Тверезе життя значно цікавіше за п’яні провали з яких не завжди вдавалося виходити без втрат і пом'ятої репутації…»
ВолодькО на подібне тільки усміхається. Ой, не просто йому вдалося режим світлої пам’яті з попереднього дня запровадити в чоті. Був у підрозділі підтоптаний чоловічок, який, здавалося, повсякчас знаходився начебто напідпитку. Але ніхто й ніколи не бачив, як і коли він ковтає гіркий узвар. Аж до одного дня поки ВолодькО вирішив не спускати з нього очей. І таки застукав, коли той з чагарника дістав замизгану, обслюнявлену плящину. Вояк з переляку так і застиг перед старшим лейтенантом.
--Я й по нині пам’ятаю, як у нього розширилися очі, коли я почав те каламутне питво виливати в бур’ян, -- розповідав мені приятель. – Тільки й вимовив він: «навіщо ж переводити добро, мо’, краще було б випити удвох?»
На ранок командир чоти представив по команді очільнику бригади рапорт на відрахування із взводу лихоманця, котрий на передових позиціях зловживає спиртним, недостойно впливає на особовий склад. По обіді за порушником вже прибув вістовий. Його переводили до своєрідного підрозділу штрафників. А їх доля на фронті знаєте яка – що брудніша господарська робота, то їхня немила турбота, що страшніша дірка в обороні чи при наступі, її закривають винуватцями бід військового життя.
Найбільше на фронтовому рубежі наших вояків турбує - щонайглибше заритися в землю. Славна чота ВолодькА терміново будує бліндаж...
Як скрутився той пиячок, під ноги козаків із взводу кинувся. «Хлопці, та як ви мене можете здати? Та хіба ж я когось із вас зобидив, підвів на позиціях? Ми всі з гріхом, Заступіться, візьміть на поруки. Я вам всім добром відслужу. Візьму себе в руки…»
Зібралася вся чота. Сурові, зі зброєю в руках чоловіки. Не діти ж, що бавляться у виховалки. ВолодькО запитує: «Що будемо діяти, панове? Іще вмовляти після стількох виховних розмов? Чи попрощаємось назавжди?»
Дивиться ВолодькО, а хлопці по одному, по два-три відходять у бік з галявини, де відбувалося дійство. За кілька хвилин над пиячком залишився тільки він один, чотовий. Командир взводу дав команду вістовому: «Забирайте його, він нам не потрібен… Тут серйозна чоловіча робота потрібна, а не пияцтво без кінця і краю…»
--А ось нині, - каже в слухавку з високого дуба мені до столиці мій давній приятель, - стало вельми жаль за одним нашим вояком, якого забрали з нашої чоти, перевели до іншого підрозділу. Чоловічок з нашої західняцької ТЕРоборони, нині військовослужбовець, років п’ятдесят вісім йому. Коли я прийняв чоту ще й дуже здивувався з його виправки. А потім дивлюся, Господи, так йому просто ходити, а не те, що бігати важко. У нього ноги ледве-ледве переставляються. Так і хочеться підійти, допомогти. В яку ж він атаку піде? Що за медична комісія допустила його на фронт, в саме пекло бойових дій?
А поки що нам відомий взвод тулиться у найманій (покинутій господарями) хатині. Але враз хазяїн пристанища знайшовся, приїхав до вояків із міста. Попросив лише сплачувати за електроенергію. Одначе наступного дня навідався і голова сільської громади, заявив:
--Ні, ні, -- авторитетно мовив, -- оплату за електроенергію громада бере на себе. Нам важливо, щоб ви були в нашому селі до кінця війни...
За день-два виявилося, - продовжує пан офіцер ВолодькО, - що наш буцімто ґанджовий стройовий вояка такий модерний кухар, що йому, по правді кажучи, місце лише в ресторані десь на козирних Єлісейських полях у Парижі чи самій Каліфорнії. Що він лише не вигадував для наших хлопців до кожного столу. Слава про його диво-страви розповзлася по всьому фронту. Хлопці його надзвичайно поважають і шанують. Ніхто й не помічає, як він лагідністю та ласкою використовує всіх. Тільки й чую, як кухар тепло мовить: «Петрику, катни, принеси свіжої водиці… Васильку, нарубай іще дров…» І все крутиться на кухні, булькає, кипить… Хлопці тільки облизуються...
--Почуло командування, що такий файний майстер кухонних справ у нас хазяює тут же прибрало під себе, -- мовить мій абонент на самому фронті. -- А я тепер сиджу на дубі і мудрую: кого ж мені в кухарі перевести. Щоб чистоплотний був, зі смаком до різних мужицьких страв ставився і з немеркнучою любов’ю до кухні… Шкодую, що не поставив при нашому кухарю-чарівнику когось за учня… Ой, як же ж неправильно зробив, - картає себе під самим ерефівським кордоном мій добрий братуха ВолодькО…
--Нічого, пане капітане, -- мовлю я й для себе несподівано гарно застругане останнє слово, -- все у вас налагодиться.
Мій знайомий на хвильку-півтори затихає і відчуваю, мовбито здивовано каже:
--А ви звідки знаєте про мої капітанські погони?
А так виглядає Святе Покуття в тимчасовій казармі українських воків чоти пана ВолодькА...
--Та я тобі вже б давно і майора присвоїв, -- кажу зовсім таки серйозно, -- таких порядних і мудрих командирів на всі Збройні Сили, мабуть, одиниці. Он який взвод виплекав. Фактично з вуличного зброду. Казали мені, що ваш підрозділ спорудив чи не найкращий оборонний рубіж на ділянці фронту. Жодних зауважень від командування з цього приводу немає… Ти ж там був за за самого Карла Густава Еміля Маннергейма...
ВолодькО на дубі задоволено сміється...
--Ні, ні, -- кричить із дерева мій співрозмовник. – Не вигадуйте. Бо це все ваші фантазії, а реальність така. Цими днями мене й справді викликали до вищого нашого командування. Запропонували очолити бойову роту. Але так і сказали, що то загалом не простий, швидше б сказати – проблемний підрозділ. Насамперед із дисципліною, Вирішили присвоїти за одне мені й чергове військове звання, відповідно до посади ротного. Ось я й здивувався, що про це начебто відомо й вам...
Порадили подумати над цією пропозицією, продовжує мій добрий знайомий. -- Ось я й прийшов до свого дуба, сказати б, наодинці порадитись із ним. Тільки забрався до свого «офісного крісла» як тут бачу з кущів виглянула і прямо під моє дерево підійшла лисиця. Красуня на весь білий світ. Чарівна, немовби точена голівонька, а хвіст як могутня і розкішна мітла. Здається, від самої Баби Яги. Постояла під дубом, покрутилася. Бачу по ній, що зараза відчуває мене: всюди насторожено оглядається, а догори підвести голову, глянути на дуба не здогадається. Відтак через зоране поле попрямувала в людські городи, за якими починається село, крайнє село нашої суверенної держави. Мабуть, шукатиме на обід курочку…
Щодоби до столу фронтовиків свіжі грибочки...
--Бачиш, -- кажу своєму співрозмовнику на дубі, -- прибігла ж та курва, хитра лисиця, мабуть, таки з московської сторони, а ласувати хоче вкраїнську свіжатину. Подалася до наших курятників. Всі вони такі орки і все, що виросло в їхній стороні готове дерти поживу з України. Чи не так? Якщо не зупинимо це мародерство...
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
