''Бідова смерть'' за ''пишних похорон''

Продовження статті про те, як Євген Чикаленко приживається на вулиці Пушкінській столиці України, оцінюючи це з позиції статті Катерини Грінченко, опублікованої у травні 1925 року в україномовній газеті ’’Свобода’’, яка й по нині виходить у США. Початок цієї публікації розміщено на цьому ж самому місці даного сайту, що й зараз 7 та 10 лютого ц.р.

Дружина відомого творця українського ’’Словаря української мови’’ пані Катерина Грінченко 2 травня 1925 року в газеті ''Свобода'' писала:

’’Після Маніфесту 17 жовтня 1905 року декілька свідомих українців зійшлися в Чикаленка обміркувати справу про видання української газети. В Київі тоді вже почалися масові погроми.. На цих зборах ухвалено було різко виступити проти погромів, а що своєї газети ще не було, то вирішили надрукувати статтю про це в газеті ''Кіевские отклики" і обов'язково no-українськи. Написати відозву до населення згодився Сергій Єфремов, зараз же пішов у редакцію, там і підготував пулікацію й другого дня вона з'явилась у „Кіевских Откликах" під заголовком „Чи буде суд?"

Другого дня по тому я пішла до Ів. Семеновича Нечуя-Левицького, бо мені доручено було запрохати його до співпраці в українській газеті, яка почала організовуватися. Застала його дуже схвильованим. Ів. Семенович одразу почав розмову про відому вже статтю Єфремова. Заявив, що йому дуже не сподобалася мова публікації. І не тільки, мовляв, йому одному.

—Мої племінники аж падали зо сміху, як читали. (Племінники його були П-ви. (???) Один з них видавав календар ‘’Промінь’’).

Почалась звичайна в таких випадках розмова на зустрічних курсах. З одного боку звучало: ‘’Хіба Шевченко вживав такі слова? Хіба нарід так говорить?’’ З другого боку чулося: ‘’Хіба Шевченко писав газетні статті? Хіба може мова культурного народу обмежитись самими народними висловами? Хіба у ‘’Хмарах’’ Нечуя-Левицького або в Розправі Баштового ‘’Україна на літературних позвах (дебатах – О.Г.) з Московщиною’’ всі слова й вислови суть народні?

Іван Семенович так хвилювався й гнівався, наче говорив про свої тринадцять сакраментальних форм, яких не давав нікому порушувати. (Про це детально йшлося в попередній піблікації – О. Г.). Довго ми сперечались, поки я нарешті могла сказати чого прийшла.

Мої слова були мовби присок до печеного. Ів. Семенович казав, що ніякої нам газети не треба. Що письменники готуючи газетні статті, тільки псуватимуть собі мову. Бо писатимуть так, як це зробив Єфремов. Найліпше буде, підкреслював Нечуй-Левицький, коли українські письменники друкуватимуть свої писання у фейлетонах московських газет, отак, як колись друкував їх ’’Киевлянин’’.

—От у мене є ще недрукована повість, — заявив Ів. Семенович, у Карпенка-Карого є дві неопубліковані драми, то ті ж ‘’’Кіевские отклики’’ нехай це опублікують, або якась інша газета…

— То значить, на вашу думку, мусимо піти в підсусідки й обмежитись на красному письменстві? А як же буде з наукою, з публіцистикою?

—Як виробиться мова, тоді й наука, своя буде і публіцистика, а до того часу можна про свої справи і в московських газетах писати, бо тепер цензури нема...

—Виходить, по-московському закликаєте нас усіх писати?

—Ліпше по-московськи, поки своя мова виробиться, ніж Єфремовською тарабарщиною. Мої племінники…

—Облиште, Іване Семеновичу, своїх племінників, бо вони в цьому повні невігласи...

—Як то невігласи? Вони прекрасно знають народну мову!

—І зовсім не розуміють справ з нашою мовою й дозволяють собі сміятися аж падати з того, чого зовсім не тямлять. Та ще й вас призводять до негарного вчинку…

—До якого ж то негарного вчинку? – аж підскочив Ів. Семенович.

— А до того, що ви в цей великий історичний момент, замість того, щоб допомогти українській справі своїм авторитетним ім'ям та своєю працею, не тільки зрікаєтесь це зробити, але ще й глузуєте з тих людей, що хочуть цей момент не прогавити, а використати для загального добра. Ми мусимо тепер мати свою пресу, щоб обстоювати свої людські права, а ви посилаєте нас у підсусідки. І то говорить мені Нечуй-Левицький, котрий уже 36 років пише тільки виключно українським пером?!

Ой, не люб'язно того разу попращалися ми. А в реєстру співробітників „Громадського Слова" — потім „Громадської думки'' — не було Івана Нечуя Левицького, не було... (Він, як можна було зрозуміти зі слів дружини Бориса Дмитровича Грінченка пані Катерини, письменниці, літературознавця, пан Нечуй-Левицький сидів дома сиднем і очікував, ''коли нарешті виробиться українська мова'', хоча сам володів нею більше, ніж бездоганно. І тут правди ніде діти. Принагідне зауваження моє — О. Г.).

Заходити до нас Ів. Семенович, — пише далі К. Грінченко в статті 1925 року, — не перестав. Тільки до старих його ворогів — ''ї'', апострофа та інших долучився ще один ворог — газетна мова! І треба сказати, що почасти він дуже часто мав рацію. Хоча він не знав і не міг врахувати далеко не простих обставин праці газетярів, які завжди все робили з поспіхом. Він завжди був далеким від газетярства...

…Одного разу встаючи з стільця, він кілька разів підводився, поки таки встав, та й каже:

—Ой, мабуть, таки скоро щось буде…

—Що буде, Іване Семеновичу?

—Та виходить, що скоро помру, — каже він ані трохи не сумно. І не помилився.

Якось вийшов з їдальні, повсковзнувся і впав. Забив ногу. Після того ще був у нас. А через кілька днів не міг уже вставати.

Одвідували його, доглядали вдень, а наніч він нікому не дозволяв зоставатись у себе. Небіж проф. Радзваєвський нібито сказав, що підкинулася бежиха на нозі.

Одного разу йду до нього, а назустріч двірник поспішає мені сказати, що оце допіру небіж забрав Ів. Семеновича в лікарню, яка знаходиться в тому дворі, де Софіївський собор.

Незабаром почалася стрілянина, а я в стрілянину нікуди з хати не виходила. Потім сама занедужала і вже як видужала тільки тоді змогла піти провідати Нечуя-Левицького. Приходжу, а лікарню ліквідують. Уже в хатах немає не тільки хорих, а навіть і ліжок. Приходжу до Івана Семеновича. Лежить сам у великій хаті, в куточку. Укритий своєю важенною червоною ковдрою, скулився весь. Побачив мене: всміхнувся, але від того болізненого усміху його у мене набігли сльози, бо скривились в усміх лише його уста, а очі залишилися сумні і перелякані.

—Погано вам тут, Іване Семеновичу?

—Погано. То стрілянина велика була, кажуть, тут у дворі впали кілька набоїв. А потім почали лікарню вивозити: метушня, галас. Холодно дуже. Тепер сам зостався. Цю ніч я ночував сам. Погано: і холодно, і наче аж страшно…

Принесла йому трохи поїсти. Зрадів, бо дуже голодний був.

— Заклопотані всі, нікому про мене подумати…

Виявилось, що того дня його мають вивезти в так звану ''дехтярівку''. Це те, що по-українському звалося ''шпиталь'', а по-московськи —''богодєльня''. І тая ''дехтярівка'' була така ж ''богадєльня'', де людей морено було і голодом, і холодом.

Жахнулася я почувши те страшне слово. І почала прохати Нечуя-Левицького, щоб не їхав він туди, а вернувся додому, ми усі гуртом і доглянемо його. А він мені на всі мої прохання відповідав одне й теж саме:

—Ні, не можна. І сестра, і племінник сказали, що їхати треба... їхати туди, куди сказали…

Своєї волі в нього уже не було, а чужа воля стероризувала його в край.

Попрощалася я з ним, знаючи що живим бачу його востаннє.

Через кілька днів зайшла сестра-жалібниця з ''дехтярівки''. Ішла в місто то Ів. Семенович попросив зайти передати вітання нам. Розповіла, що лежати йому там холодно, але не голодний, бо господиня дає йому і молоко, і яєчка. Не дає тому, що звелено, а що купляє на залишені рідними гроші. А ще їй просто жаль такого старенького (Ів. Сем. було 79 років — О. Г.), такого приємного й тихого чоловічка.

Ще через днів два-три приходить та ж таки сестра-жалібниця і каже, що Іван Семенович помре не сьогодні-завтра. То що робити? Бо його ж немає в що навіть переодягнути. Бо його привехли в ''богодільню'', переодягли в усе лікарняне, а весь одяг забрали додому. Навіть чистої сорочки не залишили. Ні одного разу ніхто його не провідав.

Я дала сестрі-жалібниці адреси сестри та професора Радзієвського. Але вона того дня до них не могла дістатися, було вже занадто пізно. А посеред ночі Нечуй-Левицький помер.

Уранці про смерть Ів. Семеновича повідомили рідних. Того ж дня ввечері його тіло перевезли з ''діхтярівки'' до Софіївського собору. Перевезено так, щоб ніхто не знав, що його везтимуть. Може так було зроблено, аби ніхто не довідався, що ''жив і лікувався'' він у ''богадєльні''. Соромно за це, мабуть, владі було.

Побачила я Ів. Семеновича в Соофії, в труні: висохле, поважне, навіть суворе обличчя, міцно стиснені уста. І мені знервованій, увижався докір на тому обличчі, докір за те, що недоглянено його, що вмер він не в своїй хаті, а як безхатній, безрідний бурлака, ''шпитальний дід''.

Гроші на похорон дав уряд. Ховало дванадцять батюшок. Як винесено труну з церкви, під'їхав автомобіль і з його встали якісь урядові особи — не пам'ятаю хто саме. Повставали з автомобілю і пішли, мабуть, у процесії.

Невимовно тяжко було. Згадувалося самітнє життя небіжчикове без піклування, без догляду, холодна хата, вічне недоїдання; згадувалася стара дитина з сумними, переляканими очима. Скулена під важкою брудною ковдрою в порожній холодній хаті в Софіївській лікарні, згадувалася страшна ''дехтярівка'' в яку привезли, покинули і навіть сорочки чистої не залишили. А як помер, то крадькома звідти вивезли… щоб люди не знали...

А після всього влаштували пишний похорон: вінки, багато людей, напевне ж, промови на Байковому кладовищі...

***

Найбільше у цій частині оповіді мені сподобався… автор розповіді — Марія Миколаївна Грінченко. Котра нам чудово, як на мене повідала про непростого мешканця вулиці Пушкінської, тепер Євгена Чикаленка, відомого українського письменника Івана Нечуя-Левицького. Як же ж уміло і дотепно висповідала вона по-ділу знаного автора ''Кайдашевої сім'ї'' та інших знаменитих творів за небажання боротися за утвердження української мови в історичний час. Надзвичайно проникливо передала життєвий стан і розгубленість письменника перед смерю. Щире спасибі геніальній жінці Марії Миколаївній Грінченко, як неперевершеному автору публікації. Статтю як міг, витримав у транскрипції столітньої давнини.

До всього маю додати ще й таке. У статті Вікіпедії зазначено, що І. Нечуй-Левицький мешкав на вулиці Пушкінській лише до 1910 року, а тоді кудись переїхав. Думаю, що це чиясь несвідома помилка. Як розповідає пані М. Грінченко Іван Семенович до останнього, перед тим, як потрапити до Софіївської лікарні, а за тим до ''дехтярівки'' мешкав з ними поруч на вулиці Пушкінській. Я вірю в цю версію останніх днів великого письменника у центрі столиці.

Тому ілюстрацієї для цього розділу статті я вибираю знімки автора пані М.М. Грінченко. Вона цього заслужила.

На фото: автор статті в американській україномовній газеті ''Свобода'' майже 100-літньої давнини про Івана Нечуя-Левицького з вулиці Пушкінської, а тепер Євгена Чикаленка у Києві Марія Миколаївна Грінченко, письменниця, літературознавець. Шануймо її

Олександр Горобець,

письменник.