Якось улітку фарбуючи свого паркана в веселі кольори, я запитав у сусідського підлітка, що крутився поруч, ким він хоче бути. Напевне, що семикласник, дуже знітився і відповів запитанням на запитання:
– А ким би ви, будучи на моєму місці, хотіли б стати?
У мене давно є готовий відповіт на таку загадку:
– Звісно, що лише астрофізиком…
– А що це таке? – почулося від школяра.
– Це ті люди, які вивчають всесвіт і інші планети. Розшукують інші цивілізації, світи…
Не міг я розповісти хлопчаку про те, що й сам ще порівняно недавно не мав навіть уяви про астрофізику, яка вивчає міжпланетні світи. Але, здається, влітку 1984 року я вперше поїхав за кордон, до Болгарії, на перепочинок після праведних газетярських трудів. Там у місті Варна розміщався міжнародний будинок відпочинок журналістів. Поселився у висотному приміщенні на самому березі Чорного моря. Вийдеш на балкон – до самого обрію зранку до вечора виблискувало грайливе водне безмежжя, вправо і вліво лоскотали зір курортні, оманливі золоті піски. Сусідами у мене була група польських журналістів: ведучий найпопулярніших варшавських радіостанцій пан Венцлав, телевізійник, худющий як жердина і височенний Болєк і його дружина Ульрика (Ulryka), їхній п’ятилітній синок Домінік.
Проводжав мене у дорогу файний друг, голова одного достойного колгоспу і заніс до купе, поставив поруч із моїм чемоданом гарну плетену корзину, уповиту шикарним вишитим рушником.
– Це, - весело казав побратим, – на дорогу і підтримку не перших днів два-три…
Так сталося, що у купе українських журналістів, які їхали до Варни я сідав останнім, на столі вже все було завалено наїдками і напитками і навіть налито… Того, що було під рукою нам вистачило на всю дорогу, а радянські, румунські і болгарські прикордонники та митники речі «борзописців» зовсім не перевіряли, то корзину я уже розпаковував аж у Варні, у Міжнародному будинку відпочинку. У плетеному клунку виявився апетитно присмаглий у сільській печі індик, частина поросяти і вісім – одна в одну - пляшок горілки «Старорусская», з якоюсь, якщо той, хто, зрозуміло, жив у ті бідові часи, бузковою етикеткою. Розпакував, оцінив і так закортіло хоч трішки спробувати? Але ж хіба можна сідати до такого гостинця самому? Вся українська делегація поїхала на екскурсію до Варни, я не подався з усіма лише тому, що натер у дорозі черевиком ногу.
Зацікавлено виглянув до коридора. З дверей, що навпроти виходив немолодий уже сивоголовий пан. Я загадково змигнув і поманив його до своєї кімнати, навіть не знаючи чи знайдемо ми з ним мову для спілкування, позаяк тут мешкали представники всього так званого соціалістичного табору аж до корейція і в’єтнамців. За хвильку виявилося – переді мною поляк, столичний радист. Пристойно розмовляє ламаною українською. Показав йому мою оказію, запросивши спробувати українського гостинця. Він нахилився над корзиною, легенько відсторонив у бік рушника, весло порахував снаряди на дні колгоспного кошика і картино вхопився за голову. «О, matka boska!»! – вигукнув. Тут же крутнувся на каблуках, сказав: «Момент!». Ще за декілька хвилин до моєї кімнати увійшли за ним ще троє поляків: довготелесий Болєк, маленький Домінік, і, немовби, Богиня вплила розкішна полячка. Вона вміло подала мені вигин своєї шовкової руки і я змушений був її поцілувати:
– Ульрика, - представилась вона. У чарівної і милої пані були великі, виразні, зелені очі, кольору ранньої весни. І церемонно та виразно додала: - Астрофізик…
– Це ті незвичайні люди, що вивчають космічні туманності? - аж чомусь щебетливо прокоментував я її унікальний фах.
– І не тільки, - спокійно відповіли на мою репліку великі зелені озера з-під довгих вій. – А й фізику сонця, планет, міжзоряного середовища…
Ні, ви таки не знаєте, друзі, що таке їсти ха три-дев'ять земель в Україні зрощеного печеного індика, під польсько-українські тости, запивати те все розбавленою «Пепсіколою», і слухати запоморочливі розповіді про космічні світи благоліпної, волоокої Ульрики, чимсь дуже схожої на дивовижну, навіть фантастичну інопланетянку. Я вперше зустрічав таку людину, котра, як здавалося мені, все знає про будову всесвіту, про рух планет і космічну аеронавігацію. Полька, як розповіла сама, уже підготувала для захисту другу, себто, докторську дисертацію, і була науковцем головної астрофізичної установи Польщі. Розмовляла вона мішаниною польських, російський і українських слів. Гордилася тим, що її бабуся до російської революції у Петрограді була власницею маєтку десь під тернопільськими Бережанами. І більше розмовляла українською, ніж польською мовою.
Почувши це, я не втримався від радісного вигуку:
– Чи , бува, не в Раю ваш був маєток?
– Рай? – запитала здивована Ульрика, оглядаючись на своїх друзів, щоб, напевне, допомгли їй уяснити суть сказаного мною. І поспішила запевнити щене:. – Ні, асрофізики не вивчають будову позаземного раю, це, - підкреслила вона, - швидше за все є категорією і сферою дослідження богословів…
З допомогою пана Венцлава, який найкраще з усіх трьох дорослих поляків володів російсько-українським суржиком, мені все-таки вдалося пояснити, що я насправді хотів сказати. Перед самою поїздкою до Варни, працюючи у газеті «Сільські вісті», я був у відрядженні саме у Бережанах. А там поруч із старовинним містечком є древнє село на ймення Рай. Мені вдалося відвідати цей населений пункт. Особливо вразив там чудесний парк і Мисливський палац Потоцьких. А ще довелося побувати в тамтешньому кафе, яке славилося на всю округу своїми варениками з вишнями.
Фото планети Марс, передане уночі 19 лютого 2021 року космічною експедицією НАСА. Не вистачає лише зелених очей моєї інопланетянки.
Нарешті великі зелені очі інопланетянки Ульрики все зрозуміли і вона винесла вердикт:
– Ні, – мовила усміхаючись, - наш маєток був не у Раю. Бо якби в Раю, то ми вже давно б його, мабуть, повернули собі з усіма варениками… За такий Рай можна боротися…
Увечері ми всією польсько-українською компанією ходили на шашлики. Вечеря відбувалася на березі моря, під відкритим небом. Користуючись цим, пані Ульрика розповідала про будову всесвіту і розташування світил. Я, пригадується, запитав науковця-астрофізика про те, котру ж із сусідніх планет першою заселять земляни. Вона на хвильку задумалась, а потім відповіла:
– Звичайно ж, Червону планету…
– Вона так і називається?
– Ні, по-науковому – Марс. Четверта планета за відстанню до Сонця. А червоною її величають тому, що вона з наших тепескопів видається вогнистою. Це небесне тіло земного типу, щоправда, з доволі розрідженою атмосферою, Період обертання Марса, а також його сезонні цикли – там на диво подібні до земних. На Червоній планеті є ще чимало такого, яке до болю схоже з нашими земними умовами…
А це друга світлина, передана НАСА із Марса після 20 години вечора тієї ж історичної доби 19 лютого 2021 року.
Минулої ночі у репортажах NASA Perseverance (Наполегливість) із здійснення посадки на Марсі лабораторної техніки побачив далеку планету зблизька. Мені чомусь здається, що очі у неї повинні бути зеленими і привабними, як у чарівного польського астрофізика Ульрини… Вона таки тоді не помилилася, колись давно в головному: людство буде згодом найактивніше штурмуватиме саме Червону планету (що особливо спостерігаємо цими днями), приблизну подобу Землі. І незабаром, гадаю, на тому далекому космічному тілі з’являться свої Варшава, Варна, Київ, Жмеринка і мій Джурин, Андрушівка, яка вже має свою всесвітньо відому сільську обсерваторію…
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
На останньому рубежі. Для багатьох моїх земляків вінничан, напевне, і одеситів, кримчан, здебільшого віруючих римо-католиків, хто відвідує костьоли, ці останні дні нинішньої осені позначені печалю і смутком: на вісімдесят першому році життя пішов за св...
Сокровенне. У Тернопільській обласній науковій універсальній бібліотеці (ОНУБ) усе ширших обертів набирає процес із книжкового поповнення фонду за рахунок надходження нових творів, які дарують своїм майбутнім читачам місцеві автори. Хід безпомилковий...
