Безмежне щастя далеких доріг

Якось улітку фарбуючи свого паркана в веселі кольори, я запитав у сусідського підлітка, що крутився поруч, ким він хоче бути. Напевне, що семикласник, дуже знітився і відповів запитанням на запитання:

– А ким би ви, будучи на моєму місці, хотіли б стати?

У мене давно є готовий відповіт на таку загадку:

– Звісно, що лише астрофізиком…

– А що це таке? – почулося від школяра.

– Це ті люди, які вивчають всесвіт і інші планети. Розшукують інші цивілізації, світи…

Не міг я розповісти хлопчаку про те, що й сам ще порівняно недавно не мав навіть уяви про астрофізику, яка вивчає міжпланетні світи. Але, здається, влітку 1984 року я вперше поїхав за кордон, до Болгарії, на перепочинок після праведних газетярських трудів. Там у місті Варна розміщався міжнародний будинок відпочинок журналістів. Поселився у висотному приміщенні на самому березі Чорного моря. Вийдеш на балкон – до самого обрію зранку до вечора виблискувало грайливе водне безмежжя, вправо і вліво лоскотали зір курортні, оманливі золоті піски. Сусідами у мене була група польських журналістів: ведучий найпопулярніших варшавських радіостанцій пан Венцлав, телевізійник, худющий як жердина і височенний Болєк і його дружина Ульрика (Ulryka), їхній п’ятилітній синок Домінік.

Проводжав мене у дорогу файний друг, голова одного достойного колгоспу і заніс до купе, поставив поруч із моїм чемоданом гарну плетену корзину, уповиту шикарним вишитим рушником.

– Це, - весело казав побратим, – на дорогу і підтримку не перших днів два-три…

Так сталося, що у купе українських журналістів, які їхали до Варни я сідав останнім, на столі вже все було завалено наїдками і напитками і навіть налито… Того, що було під рукою нам вистачило на всю дорогу, а радянські, румунські і болгарські прикордонники та митники речі «борзописців» зовсім не перевіряли, то корзину я уже розпаковував аж у Варні, у Міжнародному будинку відпочинку. У плетеному клунку виявився апетитно присмаглий у сільській печі індик, частина поросяти і вісім – одна в одну - пляшок горілки «Старорусская», з якоюсь, якщо той, хто, зрозуміло, жив у ті бідові часи, бузковою етикеткою. Розпакував, оцінив і так закортіло хоч трішки спробувати? Але ж хіба можна сідати до такого гостинця самому? Вся українська делегація поїхала на екскурсію до Варни, я не подався з усіма лише тому, що натер у дорозі черевиком ногу.

Зацікавлено виглянув до коридора. З дверей, що навпроти виходив немолодий уже сивоголовий пан. Я загадково змигнув і поманив його до своєї кімнати, навіть не знаючи чи знайдемо ми з ним мову для спілкування, позаяк тут мешкали представники всього так званого соціалістичного табору аж до корейція і в’єтнамців. За хвильку виявилося – переді мною поляк, столичний радист. Пристойно розмовляє ламаною українською. Показав йому мою оказію, запросивши спробувати українського гостинця. Він нахилився над корзиною, легенько відсторонив у бік рушника, весло порахував снаряди на дні колгоспного кошика і картино вхопився за голову. «О, matka boska!»! – вигукнув. Тут же крутнувся на каблуках, сказав: «Момент!». Ще за декілька хвилин до моєї кімнати увійшли за ним ще троє поляків: довготелесий Болєк, маленький Домінік, і, немовби, Богиня вплила розкішна полячка. Вона вміло подала мені вигин своєї шовкової руки і я змушений був її поцілувати:

– Ульрика, - представилась вона. У чарівної і милої пані були великі, виразні, зелені очі, кольору ранньої весни. І церемонно та виразно додала: - Астрофізик…

– Це ті незвичайні люди, що вивчають космічні туманності? - аж чомусь щебетливо прокоментував я її унікальний фах.

– І не тільки, - спокійно відповіли на мою репліку великі зелені озера з-під довгих вій. – А й фізику сонця, планет, міжзоряного середовища…

Ні, ви таки не знаєте, друзі, що таке їсти ха три-дев'ять земель в Україні зрощеного печеного індика, під польсько-українські тости, запивати те все розбавленою «Пепсіколою», і слухати запоморочливі розповіді про космічні світи благоліпної, волоокої Ульрики, чимсь дуже схожої на дивовижну, навіть фантастичну інопланетянку. Я вперше зустрічав таку людину, котра, як здавалося мені, все знає про будову всесвіту, про рух планет і космічну аеронавігацію. Полька, як розповіла сама, уже підготувала для захисту другу, себто, докторську дисертацію, і була науковцем головної астрофізичної установи Польщі. Розмовляла вона мішаниною польських, російський і українських слів. Гордилася тим, що її бабуся до російської революції у Петрограді була власницею маєтку десь під тернопільськими Бережанами. І більше розмовляла українською, ніж польською мовою.

Почувши це, я не втримався від радісного вигуку:

– Чи , бува, не в Раю ваш був маєток?

– Рай? – запитала здивована Ульрика, оглядаючись на своїх друзів, щоб, напевне, допомгли їй уяснити суть сказаного мною. І поспішила запевнити щене:. – Ні, асрофізики не вивчають будову позаземного раю, це, - підкреслила вона, - швидше за все є категорією і сферою дослідження богословів…

З допомогою пана Венцлава, який найкраще з усіх трьох дорослих поляків володів російсько-українським суржиком, мені все-таки вдалося пояснити, що я насправді хотів сказати. Перед самою поїздкою до Варни, працюючи у газеті «Сільські вісті», я був у відрядженні саме у Бережанах. А там поруч із старовинним містечком є древнє село на ймення Рай. Мені вдалося відвідати цей населений пункт. Особливо вразив там чудесний парк і Мисливський палац Потоцьких. А ще довелося побувати в тамтешньому кафе, яке славилося на всю округу своїми варениками з вишнями.

Нарешті великі зелені очі інопланетянки Ульрики все зрозуміли і вона винесла вердикт:

– Ні, – мовила усміхаючись, - наш маєток був не у Раю. Бо якби в Раю, то ми вже давно б його, мабуть, повернули собі з усіма варениками… За такий Рай можна боротися…

Увечері ми всією польсько-українською компанією ходили на шашлики. Вечеря відбувалася на березі моря, під відкритим небом. Користуючись цим, пані Ульрика розповідала про будову всесвіту і розташування світил. Я, пригадується, запитав науковця-астрофізика про те, котру ж із сусідніх планет першою заселять земляни. Вона на хвильку задумалась, а потім відповіла:

– Звичайно ж, Червону планету…

– Вона так і називається?

– Ні, по-науковому – Марс. Четверта планета за відстанню до Сонця. А червоною її величають тому, що вона з наших тепескопів видається вогнистою. Це небесне тіло земного типу, щоправда, з доволі розрідженою атмосферою, Період обертання Марса, а також його сезонні цикли – там на диво подібні до земних. На Червоній планеті є ще чимало такого, яке до болю схоже з нашими земними умовами…