Сьогодні, вельмишановні пані й панове, у мене Значуща Доба – День Пам’яті моєї Матері Ликерії Феофанівни Горобець, селянки-подолянки із Джурина Джуринського району Подільської губернії, колгоспної каторжанки із ’’цукрового Донбасу’’ — Вінниччини, упродовж 42 років у полі (з тринадцяти дівчачих літ!), без жодного вихідного і відпустки. Народилася 1 травня 1917 року останньою дівчинкою в сім’ї, де було вже шестеро таких, як і вона довгокосих красунь
дівчаток. Дід Феофан і баба Наталка замалоду, скільки могли стягувались на хлопчика, а воно все не виходило. Кожного нового разу білосніжні вродливці лебеді покружляють над хатою під вапняковою горою на джуринській знаменитій Причепилівці, бо земною твердю тут було кам’янисте дно древнього моря, де впродовж мільйона років затвердівали в ракушняк рештки комах і молюсків. Відтак, перетворилися в вапнякові гори. І тому, аби втішитись бодай цим від Бога, придумували донькам гарні, сказати б, запашні імена – Фросина, Текля, Килина, Варвара, Гафія, Сандя (Олександра) і нарешті Ликерія.
Це останнє чарівне наймення він через могорич попу уміло приклеїв навіки-вічні своїй наймолодшій послідовниці тому, як розказували в нашій родині, що Феофан Сайчук був грамотний і мав навіть декілька книжок у своїй хаті. До травня 1917, переказували наші старші родичі, він вичитав, що Великий Пророк українців Тарас Шевченко був закоханий в дівчину Ликерію. Ось тому упросив священика записати його сьому дитину під цим святим ім’ям, хоча випадало їй бути Лосоветою (Єлізаветою!) відповідно до запису в Євангелії...
Мамин славний ювілей. Вісімдесят красивих літ. На дворі 1 травня 1998 року. Усі такі молоді та юні. Це лише одна частина гостей, котрі стоять ліворуч. Пошукаю й інших...
І мені здається, моя скромна і праведна мати, сповна виконала його батьківський заповіт — завжди була надміру чесна, правдива. Її найбільший гріх полягав у тому, що з ранньої весни і до ‘’білих мух’’, фактично босоніж працюючи в полі, могла восени взяти з плантації у мішок трохи бурячиння — гички від цукрових коренів, повертаючись із поля ввечері додому, чи іноді нарвати в колгоспній конюшині чи люцерні свіжого запашистого врожаю буйнотрав’я для домашніх кроликів, які тільки з’явилися в обійсті. (Ой, які ж вони ніжні, красиві, неповторні, ці різноколірні пушисті живі клубочки, коли вперше вилазять за своєю матір’ю з нори до загорожі з верболозу!!!) Наслідуючи маму, я цілими днями рвав для них калачики у подвір’ї і на да дорозі, носив листате гілля дерев з-понад річки…
Мати пережила Другу Світову війну, чекала батька з фронту. Винесла ярмо румунської окупації, бо наше чарівливе міжріччя Дністра і Південного Бугу було віддане завойовниками на поталу боярській Румунії. Дрантиві вояки диктатора Антонеску хоч і не вбивали в нашій стороні вкраїнців, як подібне практикували гітлерівці, зате часто знущалися катуваннями. Нагайками частували за запізнення на роботу, за те, що хтось міг нести додому для власної корови бур’ян, нарваний без дозволу в колгоспному полі. Зате, як свідчать офіційні статистичні дані, саме в період румунської окупації, коли з полів нічого не розкрадалося, були зібрані найвищі врожаї зернових і технічних культур за півстоліття існування колективних господарств зони так званої Трансністрії. Кожен виявлений факт крадіжок з полів і ферм завершувався публічним, привсенародним побиттям винуватців злочину бияками. А ще порушників встановлених окупантами норм співжиття наказували строками арешту в сільській в’язниці…
Приїхали заспівати для моєї матері артисти Вінницького музичного-драматичного театру імені М. Садовського. Отто голоси, солов'їні переливи на все село, на всі зелені і в квітучих садах сади і діброви...
Мати народила троє дітей. Старший Михайло знайшовся 1936 року. Це був унікальний хлопчина. Блискуче навчався у школі. Кращий математик класу. І взагалі, йому дуже добре давалися точні науки. Він був неабияким помічником у батьків. Ще навчаючись у восьмому класі, хлопчина пішов працювати воловодом у колгосп. Йому виділили для роботи пару молодих биків і він навчав їх коритися волі людини, доставляючи різноманітні вантажі. Був надзвичайно вправним їздовим.
Я добре пам’ятаю лише один епізод із того його трудового колгоспного життя. Ми із старшим братом, дужим весельчаком звідкілясь прийшли додому. Було уже поночі. Але все довкруги нереально сіяло, як у тій знаменитій пісні: ‘’ніч, Господи, яка місячна, зоряна, ясная, видно хоч голки збирай…'' Побіля нашого входу до хати росла смачнюща груша. Мишко, приходячи з роботи, вішав на неї лискуче, до дзеркала витерте, наполіроване воловими шиями ярмо. У воловнику, котрий, до речі, знаходився неподалік від нашого обійстя наніч не залишав, позаяк ця нехитра збруя іноді безслідно зникала. Ми зайшли на обійстя і місячний зайчик, напевне, від лискучої притики ярма зблиснув мені в очі. Я скрикнув ‘’Ой!’’ Мишко весело засміявся і сказав: ‘’Це мої Шутий і Лисий передають тобі вітання…’’ Той місячний зайчик мені і по нині згадується майже через сімдесят літ. Як марення за тобою, мій рідний Михайлику, старший і розумний брате...
Як же ж то було весело і смішно… Ті ласкаві і милі ярмові бики, пригадую, при кожній нашій зустрічі навипередки зализували мені чубика. Самі собі придумали таку веселу роботу І мати моя завжди казала, що вихорок на моїй голові, то цілющі поцілунки він чарівних волів старшого брата Мишка… Усе те для мене давно, немовби сон, чи надумана чарівна, невмируща казка... Фантастична, химерна картинка з іншого життя...
Були й танці ''до упаду''. Чи не найкраще витинав на нашому подвір'ї генерал в лампасах, з великою зіркою в погонах пан О.В. Костюк, тоді заступник Командувача військ ППО України.
Оце й усе, що, власне, залишилося в мене від нього. Мишко навчався в десятому, випускному класі. Вранці веселий побіг до школи. На уроці математики в клас несподівано зайшов ’’воєнрук’’ школи і попросив учительку відпустити йому на поміч п’ятьох мускулистих хлопчаків. В школі, на спортивному майданчику вирішили поміняти снаряди. Насамперед належало зняти старі і підгнилі товсті дерев’яні колоди на яких висіли канат, кільця, до яких кріпилися різні драбини і турнікети.
Безголові керівники для такої тихої і спокійної роботи вибрали найбільш вітряний день того року. Буревій розгулявся такий навдивовижу норовистий, розповідали потім люди, що подеколи просто збивав перехожих із ніг. І цей нетямовитий ’’воєнрук’’ повів дітей на спортмайданчик. Приніс великого розвідного ключа. Задумалися: а хто ж полізе нагору, щоб розкрутити верхні колоди? Не сам же ж подався, ні… Посилає старшокласника, і, звичайно ж, Мишка Горобця. Бо він завжди і у всьому був першим. У роботі насамперед. До того ж, всі знають, що все виконає найкраще. Хазяйський ріс парубчак. Він навіть нікому не уступить свого лідерства й тут, на висоті турніка. За мить, переплівши ноги на вершині колод, Михайло Горобець уже заходився розгвинчувати гайки.
А що тим часом робили, чим займалися ще четверо лоботрясів, яких привів ''военрук''? Один, казали, почав гойдатися на кільцях, інший поліз на самий верх канату. Ще двоє збивали один одного на драбині. При вчителі, котрий закриваючись від ураганного вітру, дивився вгору на Мишка, який розкручував несучі балки. Хоча мав би, мабуть, прикоротити експлуатувати спортивні снаряди, коли вони демонтуються, та ще й за жахливої негоди.
А це мамині подруги з буряківничої ланки, які не побажали сідати до ювілейного столу в наметі, їх частували в подвір'ї на колодках. Праворуч від мене сидить моя двоюрідна сестра по маминій лінії Олена Євдокимівна Сайчук-Німак, яка все життя працювала агрономом у сусідньому селі Хоменки...
Усе затріщало в одну мить. Колоди посипались, як сірники при буйному пориві вітру. Мишко намагався вирватись з обіймів верхньої дровиняки, але вона йому впала… на голову. Він іще жив декілька годин…
Я не знаю, як винесла все це моя бідна мати. Загубити сімнадцятилітнього сина…
Саме тому вона намагалася мене, як могла, охороняти від усього. Але це їй ніяк не вдавалося. Бо в шістнадцять літ закінчивши школу, я випурхнув із сім’ї. І вона, під час ліквідації неписемності в тридцяті роки минулого століття вивчивши літери, по складах з натугою читала те, що я надсилав їй з різних куточків України. Свіжодруки газет, журналів, книг. Вона їх складувала в своєму домі. Коли я нарешті додзвонювався до нашої скромної хатини, яка стоїть під вапняковою горою, через дорогу від вирви над річкою Вовчицею, моя мила матуся казала:
—Давай уже приїжджай, дітей привозь. Почитаємо те, що ти написав…
Нестало Ликерії Феофанівни 1 травня 2004 року. Бог відміряв їй рівно 87 літ-літечок… Мати ні разу не навідалась до лікарні. Трьох дітей народила дома. Вона в житті не отримала жодного укола. Завжди казала:
—Якщо ви дасте мені хоч один укол, я тут же помру… Я його страшенно боюсь…
Я знав, що таке могло статися і тому, коли бабуся наша вже почала здавати, я телефонував іноді своєму однокласнику, місцевому лікарю-терапевту Віктору Борисовичу Кутаф’єву, просив його провідати стареньку, виписати ліки, але ні в якому випадку не вдаватися до медичних ін’єкцій. І він мене розумів.
1 травня 1998 року моїй милій, чарівній матері виповнювалося вісімдесят літ. Це відбувалося, виявляється, рівно чверть століття тому, подумати лишень! Я скільки міг скликав до її рідного Джурина наших родичів, знайомих, близьких, сусідів. Усіх тих чоловіків і жінок, котрі з нею трудилися на колгоспних полях, хто хазяював поруч із нею, дітей ростив, чекав їх із світів. Тієї весни мати спеціально не орала до травневих свят города, бо там ми розкинули на пів села гостей величезного куреня, по-джуринському — шалаша. В нього набилася не одна сотня людей. Ще більше прийшло подивитися з мурів на все ювілейне дійство, це є наша подільська така споконвічна традиція. Оцінити, чи багато гостей, чи великий і щедрий стіл накрили, чи гарних музиків покликали, чи славно гості танцюють, чи від душі співають. Добірна, сказати б, пожива для пересудів, без чого село – не село…
Мамині сусіди на колодках з внуками і правнуками на руках. Звичайно ж, найдорожчі гості. Їм і наливали рясніше, і припрошували якнайкраще... Всім якнайкраще сподобався ювілей ''сивої горлиці'' Ликерії Горобчихи. Такий буває лише раз на віку!!!
На торжество моєї матері приїхала в повному складі вся редакція газети ''Правди України'', яку я тоді очолював. Прикотили гості із керівництва тодішнього Шаргородського району, з Вінниці багато було людей, киян. Хлопці обладнали торжество якимось особливо потужними динаміками. Уявіть: хата, а ще вище неї намет, стоять на високому пригірку. Внизу, вліво і вправо розкинулися левади у верболозах і осокорах, геть розквітлих біло-рожевим шумовинням садах. Кілометрів на п’ять в один і в інший бік тягнеться вибалок понад річечкою. На протилежному березі, на рівні нашої хати ще одна вулиця, як дзеркало нашого поселення. І коли хтось підходить до нашого мікрофону, то все, що він мовить чути, здається, і в центрі села, і аж ген-ген у сусідній Вербівці…
Ось на всі усюди розноситься:
—Слово надається генерал-майору, заступнику командувача Протиповітряної оборони України Олександру Васильовичу Костюку…
—Вельмишановна, Ликеріє Феофанівно! — мовить пан генерал. — Щире, сердечне вам спасибі за толкового сина, мого друга Сашка, за те, що ви 42 роки непокладаючи рук трудилися на колгоспних полях, гарні вирущували врожаї цукрових буряків. Але мені чомусь запам’яталося, як ми одного разу з Сан Саничем приїжджаємо до вас у гості, а ви гоните самогон…
—Та ви що, — чую, як поруч зі мною каже знічена цим визнанням генерала моя матуся. — Ви, напевне, щось переплутали. Я ніколи не гнала цього узвару. Он же і прокурор, і начальник міліції сидять, вони, гадають, можуть підтвердити…
Усі голосно, на все село розсміялися. А Сашко Костюк продовжував:
—Я був тоді лейтенантом. Служив на Байконурі. Ми проводжали в космос перші пілотовані кораблі. І я привіз тоді з Джурина літр доморобного перваку. Мені на той продукт поступило замовлення навіть від космонавтів… Спасибі й за ту продукцію…
До мікрофона підходять: перший заступник міністра фінансів України Станіслав Буковинський, суддя Верховного суду України Анатолій Кияшко, завідуюча юридичним управлінням Верховної Ради України Ніна Кияшко, депутати Верховної Ради України, Вінницької обласної ради, відомі київські і місцеві журналісти. Ближні і дальні наші родичі, сусіди, гості. Усі безмежно вшановують ювілярку у червоній квітчастій хустині, зі спрацьованими, натрудженими руками. Бачу, як радіє всьому цьому велелюддю серце моєї неньки. Вона раз-по-разу краєчком хустини непомітно змахує непрошену сльозу. Побіля бабусі повсякчас знаходиться, готова допомогти їй у всьому моя дочка Тетянка. Їй пізно восени мало виповнитись лише сім років, але ми вже домовляємось про те, щоб вона пішла до школи вже 1 вересня 1998 року. Донька добре читає і рахує, і я їй шепнув на вушко, щоб вона уважно порахувала скільки людей знаходиться за столами в наметі і скільки тих, що спостерігають за дійством розсілося на мурах довкруги обійстя, знаходиться під ворітьми… Незабаром вона мені доповіла: в саморобному курені за столами перебуває 152 особи, на вулиці ще 126. Я прошу Танюшу гукнути до мене трьох редакційних водії. Їм поступає команда щедро почастувати всіх тих, хто не потрапив до ювілейного столу, спостерігає збоку за торжеством. Що ж це за ювілей, коли половина гостей голодні і тверезі!!!
Уперше в житті, як розповідали потім жіночки, частувалися вони ''ч-чампанським'' на ювілеї Ликерії Феофанівни... Наступного дня знав процю подію чи не весь район: жіночки, вони вміють розносити новини...
Після маминого ювілею в Джурині розповідали, що дехто з жінок, дальніх і ближніх її сусідів казали:
—У житті не пробувала, яке воно те ч-чампанське. Аж у Ликерії напилася. А воно ж так в голову б'є, носом вилазить, і ноги як осокою в'яже. Гнат Гавазюк, так бідняка щедро ковтнув, що переплутав у який бік йому йти додому… Ледве жіночки розвернули його в бік свого двору…
Тим часом вшанувати ювілярку приїхали артисти Вінницького музично-драматичного театру. Співали місцеві ансамблі, знаменитий дует двох Джуринських голів, двох Сергіїв — Яковишеного і Гриньова — голів колгоспу і сільської ради…
І хоч виконували пісні на ювілеї нашої бабусі артисти Вінницького музично-драматичного театру імені Садовського, найбільш задушевними для неї все-таки, як зізналася, стали виступи в рідному ''шалаші'' двох Сергіїв-співаків — Яковишеного — тодішнього голови місцевого колгоспу та Гриньова - голови сільської ради...
…У мене, друзі, є свята реліквія з останньої живої доби моєї матері.
Маму трапив інсульт, і її таки доставили до лікарні. Вперше у житті. І, напевне, робили все-таки уколи, хоч вона цього не знала, бо була без свідомості. Я примчав у село 30 квітня 2004-го. На завтра у матері намічався 87-ий день народження. Але вона була в комі....
Наніч, біля ліжка хворої залишилася чергувати сестра моя Надія. Я ніяк не міг заснути у батьківській хаті без матері. Звик до того, що вона завжди по приїзді до пів ночі вводила мене в курс сільських новин. А тут мертва тиша, навіть кішка втекла, боячись залишитись зі мною в хаті без матері.
І ось коли під самий ранок я нарешті задрімав, різко обізвався телефон. Світанок за вікном тільки народжувався. Сестра сповістила:
– У нас із тобою більше немає мами… Ми – круглі сироти…
Ось воно, заспане сонце останнього дня життя моє матері 1 травня 2004 року...
І хоч я начебто й був готовий до такого повороту подій, бо й лікар учора мене готувала до найстрашнішого, сльози заслали очі. Не знаю для чого, я чомусь узяв до рук фотокамеру, хоч було іще поночі, і вийшов з хати. Ледве примітною стежкою почав підніматися городом на гору, звідки видно усе село, усі поля й ліси в окрузі. Мені не вистачало повітря, обширу, простору…
За кілька хвилин я піднявся на щовба над нашою хатою. І звідти враз побачив на дальньому виднокрузі ранкове сонце. 1 травня 2004 року. Воно тільки-тільки благословлялося на світ, виповзало на небо. Заспане, червонясте в голубому серпанку. Проспало смерть моєї матері... О-йо-йой!
«Господи, – подумав я, – останнє вранішнє сонце моєї матері!»
Я налаштував камеру і зробив знімок. Закарбував цю мить назавжди
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
