Як мене в матроси виряджали...

Зворушлива історія старої світлини

Ось уже 48 років, як я вважаю, що 12 листопада для мене особисто – чорний день життя. Бо саме цієї доби далекого-далекого вже 1969-го мене призвали виконувати, як тоді називалося, – «свій священний обов’язок».

У мене з призовом на службу в армію виникла просто дивна історія. Ставши школяриком на рік раніше звичайного, оскільки з малолітства гарно читав книги й газети, рахував до тисячі, я здобув атестат зрілості достроково - у 16-ть літ, і з понеділка після випускного вечора почав трудитися літературним працівником у районній газеті. Через пару років я вже був своєрідною творчою «зіркою» цього видання, і коли мені одного дня прийшла повістка з військкомату, її з моїх рук вихопив редактор і щодуху помчав до першого секретаря райкому партії - примітного місцевого князька. Заявив тому щось подібне до того, що начебто він знайшов, навчив грамоти, тримати перо у руках хлопчака зі школи, тепер на ньому тримається уся газета, а тут воєнком Боженов вирішив його забрати на службу в армію. Оголює штат редакції. Насправді ж це абсолютно не відповідало дійсності, адже ніхто нікого, в тому числі й ніякий університет, не те, що редактор-начальник не навчить людину літературному хисту, якщо мати дитину не нагородила цим Божим даром. Тому, коли він, певний хист уже є в людині, то й далі, мабуть, розквітатиме, а коли подібного утробно не сталося, то ні звідки цей дар не візьметься. Нехай хоч гопки поруч з молодою людиною скаче редакційний начальник...

Підполковник Боженов, районний військовий комісар, чоловік зовні опецькуватий, неповороткий, любитель випити і закусити на дурняк, з вигляду вагою кілограмів 140, а то й більше. По-військовому - самодур і служака. Йому одразу по приїзді у район приліпили курйозну кличку «жеребець у погонах». Бо попри всю свою громіздку кубатуру, казали, був вельми ласий до чужих молодичок. Якось на одній з великих районних нарад, за участі першого секретаря райкому партії і людей з обкому кпу, цей комічний «міністр оборони» заснув із диким храпом, і впав поміж крісла залу районного будинку культури, та й там… застряг. Його довго не могли звідти витягнути мужики, під дикий регіт усього командного люду. Я про це написав перший свій смішний фейлетон. Увесь район гомонів і хихотав, носив із хати в хату нашу газетину. Переказували, що воєнком поклявся мене провчити...

Секретар райкому, викликавши «жеребця в погонах» Боженова, порвав перед самим його носом мою повістку і наказав призовника з редакції не чіпати. Я, мовляв, потрібен районній газеті тут, а не десь там на службі. І йому вже пора стати патріотом району, бо інакше доведеться поїхати звідси у якусь військову частину до лісу. Я по-хлопчачому бездумно неймовірно радів цьому, думав, що мені добряче везе. Ровесників забривали у рекрути, а я залишався дома. І весняного призову, і осіннього.

Але менше, ніж за рік мене запросили на роботу до зональної республіканської газети «Комсомольське плем`я» (КП) (видавалася вона тоді аж на три області Поділля - Вінниччину, Хмельниччину й Тернопільщину та ще й на Буковину), і восени 1969-го повістка від підполковника Боженова з Шаргорода мене вже знайшла у Вінниці, де я був, звичайно ж, без райкомівського імунітету. Я показав той документ тодішньому головному редактору КП Володимиру Конюку. Він покрутив папірець у руках, а потім поглянувши на мене, співчутливо сказав:

-Що поробиш, Сашку, доведеться йти тобі служити: справа загально обв`язкова. Тут усе, як у відомому анекдоті про тюрму: що раніше відправишся в новобранці, тим швидше знімеш це ярмо з шиї… Військкомат же, знай, нізащо не відстане з призовом, ти претендент на пілотку чи безкозирку, і вони все одно тебе заметуть. Невже тоді краще буде йти служити у двадцять п`ять років, коли заведеться сім`я, ніж тепер, без обузи з причепом?

Дощового осіннього вечора, 11 листопада 1969 року, у тіснуватій, сільській батьківській хаті зібралося багато людей – родичі, сусіди, приїхали колеги з тутешньої районної газети, і з зональної - КП. Коли вже всілися всі, враз з`явилися ще одні дорогі гості: приїхав голова місцевого колгоспу Микола Володимирович Попов, якого всі в селі надзвичайно поважали, поспіль з гарною своєю дружиною, місцевою вчителькою. Моя мати, член буряківничої ланки з тринадцяти своїх дівчачих літ була надзвичайно рада й щаслива з цього несподіваного візиту, що самі голова, такий великий чоловік, зайшли до хати. Під тости, яких було надзвичайно багато, пили самогон. Навіть не самогон, а перегін. Це коли самогон для додаткової очистки його від сивушних масел іще раз переганяють через апарат і видають продукт міцності градусів за сімдесят. Концентрат близький за міцністю до медичного спирту. Дві таких чарки прозорої, як сльоза рідини "на борт", і найміцнішому хлопаку можна йти відпочивати…

А ось наступного дня, коли вже під ворітьми стояла вантажівка, котра мала відвезти новобранця зі своїми найближчими друзями за двадцять кілометрів до райвійськкомату, ми вийшли на город побіля хати, щоб на пам’ять сфотографуватися. І як бачите, світлина ця збереглася. Мені зненацька її 2015-го прислав електронною поштою голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України, відомий український поет Михайло Каменюк. Фото дивом збереглося в його сімейному архіві. Я й взагалі не підозрював про існування такої світлини.

Як написав мені пан Каменюк, він повинен був відправити знімок на військову службу ще в шістдесяті роки минулого століття, але чомусь не вийшло, не склалося з цим. Можливо, й слава Богу, що здійснилося все саме так. Зате тепер є гарна нагода з висоти майже півстолітнього віку поглянути на все і всіх. Повернутися подумки в осінь 1969-го...

Отож, подивімося на світлину, зроблену погожого ранку 12 листопада 1969 року в моєму рідному селі Джурин, на Вінниччині. Гості на хвильку зібралися буквально перед хатою на городі. Попереду всіх - мій дядько Євдоким Сайчук, чоловік рідної сестри моєї матері Гафії, який уже ковтнув не одну чарчину гіркої, стояти, звісно ж, йому було не просто, тому приліг у ногах гурту, що вишикувався для зйомки за його спиною.

Це був надзвичайно цікавий і мудрий чоловік, який всю Другу світову війну пройшов зв’язківцем, і повернувшись додому без найменших ушкоджень, увесь трудовий вік прокладав телефонні лінії, радіофікував довколишні подільські села, і надзвичайно гордився своїм фахом та громадянською місією. Для нього пошта - це була вершина всього світу. Він завжди розхвалював цю контору, до якої був приписаний назавжди. Якщо не помиляюся, то дід Євдоким був 1903-го року народження, дожив до проголошення української Незалежності. Отже, на момент фотозйомки мав лише 66 років, а виглядав, даруйте за відвертість, як беззубий старезний дідуган. Таким його зробило багатотрудне, насичене буреломами життя.

Варто було дядьку Євдокиму хильнути чарчину, як він уже бадьоро заспівував: "Як піду я в ліс по дрова, наламаю лому..." Всі при цих словах змовкали за столом, а дід Євдоким красиво виводив: "...Завів мене чужий розум на чужу сторонку."

А в чужій і сторононьці

Ні батька, ні неньки,

Тільки в саду вишневому

Поють соловейки.

Після соловейка у цій же співанці мовиться журливе про рожу на воді. І родич продовжував:

Ой, зірву я з рожі квітку

Та й пущу на воду:

Пливи, пливи, з рожі квітко,

Аж до мого роду!

Плила, плила з рожі квітка,

Та й стала кружиться.

Ждала, ждала мати доню,

Та й стала журиться.

Плила, плила з рожі квітка,

На воді зів'яла.

Ой, чого ж ти, моя доню,

Така стара стала?

Дядько Євдоким завжди багато працював. Мав великого города. З обох боків по межах його обійстя від сусідів, котрі тяглися з долини до високого подільського пагорба, розросталися родючі сливи. Ще була при хаті старезна, надзвичайно духм`яна своїми плодами спасівка-груша, і декілька яблунь А на самій горі, з-поміж дикої скали, де й взялася, піднеслася черешня. Висока, над усім селом нібито вивищилася. Мені чомусь здається, що це була єдина в окрузі оманлива ягідниця з-поміж вишеньок-дичок, на котру ми, пастушки, завжди нападали саранчою, і нас повсякчас ганяв-полохав суворий дід Євдоким з вусиками «а-ля Гітлєр». Та принадна черешня щороку щедро обдаровувала людей гіркими до блювоти ягодами, але ж які водночас привабні були вони для нас - пастушків! Їх відразливий присмак сниться і по нині.

Дід мав сушильню, де з початку осені до перших заморозків не згасав вогонь з димком, на великих деках засмагали різноманітні фрукти, і тітка Гафія завжди нам на зиму приносила трохи сушні. Були там окрім слив і духм`яні яблука та груші. Мені здається, що якби я нині дуже забажав згадати ті неповторні п`янкі пахощі їхнього давнього городу-саду, я міг би їх відтворити у пам`яті, заплющивши очі, і повернувшись подумки в далекі роки минулого століття...

Жив дід з молодшим сином Василем, моїм, казати б, двоюрідним братом. Його синьоока дружина Валентина, як і її чоловік електрик, бо познайомились вони, подружилися у Брацлавському сільськогосподарському технікумі електрофікації, куди дівчина ходила на заняття з ближнього села Вовчок, що розкинулося понад Південним Бугом, має пречудовий голос, нині, тільки сядуть до столу в торжество, заспіває дідової:

Пойте, пойте, соловейки,

Всіма голосами,

А я піду, послухаю,

Заллюся сльозами.

Пані Волентина з дідової улюбленої пісні увібрала сум і тугу за своїм кучер`явим Надбужжям. Вона завжди невимовно гордилася тим, що походить фактично з козацької столиці Брацлавщини. Що це край, де писала свої знамениті твори незабутня Марія Вілінська, яка поіменувалася там Марком Вовчком. Працюючи в школі тривалий час, розповідала це дітям.

Чоловік її, Василь Євдокимович тільки скромно пересмішкувато хмикає: "От, Валька, дає..."

Вася, мій найближчий двоюрідний брат, позаяк майже мій ровесник, ніколи їй у цьому не перечив. Бо багато цікавого сам розповів Валентині про знамениту письменницю, котру свого часу, та дехто й нині вважає другим номер у рівневі торчої сили українців, услід за самим Тарасом Шевченком. Василь Євдокимович у тамтешній вінницькій окрузі, мабуть, є чи не найбільш, грамотною, начитаною людиною. Він перечитав усі книги Джуринської сільської бібліотеки, Валентина Сергіївна носила йому окремі твори і з шкільної книгозбірні.

Коли я почав працювати в редакції районної газети, дядько Євдоким, як випивав чарчину, завше запитував мене: "Слухай, мов, ("мов" це така чудернацька примовка у його була), ти мені правду скажи: війна буде чи ні?" Він надзвичайно боявся нової людської бойні, переживши ненависне лихоліття битви з німецьким нацизмом.

Коли він випивав трохи довшу чарчину від того, що треба було б, міг залюбки вжити свою веселу, непереквітну примовку проти тих, хто намагався покерувати за столом: "Ти не пи*ди і не грай "Бариню", - весело казав дід. Що воно насправді означало - тільки можна здогадуватись.

У дядька Євдокима було четверо дітей. Старший Іван, себто мій двоюрідний брат, ще в п`ятдесяті роки закінчив Ленінградський інститут інженерів залізничного транспорту. З вузу направлений на роботу до Білорусії, у Гродно. Трудився він на "чугунці" на самому радянсько-польському кордоні, все життя ходив там у високому залізничному начальстві. Іван смуглявий, з циганкуватими вусиками, як у батька, "а-ля Адольф", у чорному костюмі з золотими кокардами. Дід Євдоким дуже гордився первістком. Бо ж ви уявляєте, що таке було мати вищу освіту у ті далекі часи. Цим могли похвалитися буквально одиниці з Джурина, який був тоді райцентром. Десь там, на кордоні з Польщею, зустрів інженер-залізничник красуню польського походження пані Яну, з якою прожив багато літ. Нині йому за вісімдесят, залишився одинаком, має двох синів і троє правнуків. Часто телефонує до рідних в Україні. Ще була дочка Ганна, он вона на старому фото стоїть першою ліворуч у першому ряду. Інша дочка Олена, агроном за фахом, мешкає в сусідньому селі. А Василь Євдокимович, ще один мій двоюрідний брат по материнській лінії, ровесник і побратим, хазяює на батьковому обійсті. На цю світлину вони чомусь не потрапили... Мабуть, за столом чаркувалися, щоб у мене легкою військова служба була...

Примітне, що далеко на задньому плані старої світлини, в серпанку осені, ледве видно, мовби на художньому полотні, завмерла у задумі частинка вулиці Джурина, яка пролягла по високому полярному нашому подільському пагорбу. Щоб дістатися туди, де видніються хати далекого сільського бугра, потрібно від материнської хатини спуститися крутосхилом униз, перейти долину, кладкою здолати в`юнисту річечку, що тече поміж верболозом, подолати ще одну долину і піднятися на протилежний крутий берег. Там, паралельно нашій, пролягла вулиця, яку ми в просторіччі називали «за річкою», або «тим берегом». Одним своїм кінцем вона впирається в далекій, за три кілометри від хат, які видніються на фото, центр села, інша веде до сусіднього села Вербівки. Зеленого, під густими вербами й тополями населеного пункту.

Колись його називали Синдзівкою. Чи не правда, якось дивною і начебто з покручами звучить? Я віднайшов документи в архівах, і встановив, що насправді нинішня Вербівка офіційно носила назву Ксьондзівка, але вимовляти це слово було важко, тому обізвали Синдзівкою. А ось радянська влада теж вирішила, що наймення Ксьонлзівка для соціалістичного села безбожників просто таки звучить неетичне. А ось благоліпне Вербівка якраз до ладу, позаяк село стоїть над річкою і велиеим ставом, з ранньої внсни і до пізньої осені стоїть усе зелене, кучмате. Ось туди чудової літньої пори ми з хлопчаками на велосипедах по декілька разів на добу їздили купатися. Бо в селі рідного села освіжатися було менш цікаво й весело...

На межі наших двох сіл стояв старезний млин. До нього згори, себто зі сторони Вербівки, притулився порослий комишами й татарським зіллям ставок. Добу, або й дві на ньому були підняті заставки, і вся вода, яка стікала річкою наповнювала водоймище. Коли збиралося вдосталь млива, старий вусатий млинар, весь у білому, бо одяг його уже не відпирався і не витріпувався, запускав жорна, відкривши заставки. Вода з веселим шумом ринула до бетонного котловану, з нього кидалася на лопаті млинарної мащини. Усе наразі у водяній топчарній машині починало надтужно гудіти, приплив бурхливо шуміти, кам’яні колеса – жорна - крутитися, білою цівкою в прийомник згори, де засипали золотисте зерно, починало сіятися запашисте борошно. Це було незгладиме, вікопомне видовище, густо насичене запахом свіжого, молочкового млива.

Джуринські навколишні крутосхили наповнені покладами вапняків, позаяк це колись було буцімто дно моря, тут з п`ятдесятих років минулого століття почався промисловий видобуток каменю-ракушняка. Він гарний будівельний матеріал. З нього за часи розробок тут корисних копалин вимуровано десятки тисяч осель, громадських приміщень у подільському краї. Тому всі наші пагорби в розробках кар`єрів з протяжними, подекуди у декілька кілометрів завдовжки, підземних виробок, які тут називають штольнями. Це проходки на глибині 5-8 метрів від поверхні ґрунту. Відтак, частина моїх односельців, окрім хліборобів, ще й шахтарі з підземного видобутку вапняків. Про людей села, про наземний і підземний Джурин більше можна прочитати у моїй книзі-есеї – « Родинна колиска – Джурин ». (http://www.ozarinci1.narod.ru/download/dzhurynb.pdf )

Одначе, повернемось до старого фото.

Сподіваюся, що новобранця ви пізнали – я у білій капроновій краватці, як і в зеленій також капроновій сорочці. Таким тоді був модний, але не зовсім зручний для тіла парубоцький одяг. Я окрім цього, пригадується, гордився ще й капроновим чи точніше сказати б, - целофановим плащем, котрого можна було зіжмакати в руці…

Але вже зовсім незабаром з усіма цими обладунками доведеться попрощатися на роки...

За спиною, обпершись мені на плечі стоїть чорночубий, закучерявлений Мишко Каменюк, молодіжна поетична зірка Вінниччини, у майбутньому відомий український поет. Ми з ним поспіль трудилися у зональній газеті. Його вірші вже гриміли на всіх усюдах, друкувалися не лише у газетах, але й у товстих журналах та альманахах, декламувалися й по радіо. Він увечері за столом сказав слова, які я пам’ятаю й по сьогодні:

-Добиралися довго – не близький світ із Вінниці до Джурина. Але ось нарешті і начебто й ваша хата. Заходимо в подвір’я, однак не знаємо, чи правильно потрапили на проводи. А тут бачимо, батько запрягає коней. Значить не помилилися: воза споряджають, коли син збирається у дорогу…

Нещодавно відомому українському поету Михайлові Каменюку виповнилося вже 69-ть. Якщо бажаєте дізнатися більше про нього, знайдіть пост мого блогу на цьому ж Інтернет ресурсі, він озаглавлений «Справжній поет, це завжди трішки…», читати тут - http://horobetsolexandr.patrioty.org.ua/blogs/poet...

Добрі мої родичі й односельці. 12 листопада 1969 року вони проводжали мене на військову службу в Джурині на Вінниччині...

Більшості з цих людей, сфотографованих рівно 48-ім літ тому, вже давно немає на білому світі. І не дивно: навіть тому маленькому хлопчику, якому кашкетика поправляє мати, пані Надія Свідніцька-Зеленюк, незабаром виповниться 56-ть. Час невблаганно летить уперед.

Ось ліворуч від мене зображений чубатий красень з гармошкою. Це мій двоюрідний брат Володимир Чорний. На два роки старший за мене. Він на той час був уже жонатим. Ліворуч від мене його тодішня дружина Олена. Голосиста співачка на все село. Сімейне життя у них, на жаль, не склалося, але народився син.

У середині дев’яностих років, коли я працював головним редактором газети «Правда України», мені одного дня з відділу листів наші дівчата принесли послання з рідного села. Писав племінник, син Володимира та Олени. Сповістив, що не може знайти роботи в рідних краяв, просив мене, як свого дядька, посприяти з цим у Києві. За десяток-другий діб по цьому, я нарешті розшукав по телефону через сільраду двоюрідного брата по батьковій лінії, став уточняти, яку ж роботу може виконувати, ким хотів би працювати його Олег. Володимир мені відповів, що турбуватись не треба: сина його зараз у селі немає, він повернувся на службу в російську армію, де його раніше застав розвал Союзу. А через деякий час із Чечні прийшло страшне повідомлення: хлопець підірвався на фугасі в ході бойових дій. За що і за кого він поклав свою буйну голову в російсько-чеченській війні? Відповіді на це питання, мабуть, не складе ніхто...

Ви, мабуть, мене запитаєте, а чому ж усе-таки на початку цієї публікації було вказано, що 12-е листопада для мене чорний день. Тому, друзі, що за складом своїх душевних якостей, я переконаний пацифіст. Сказати б, глибоко антивійськова людина. Вільнодух, надзвичайно свободолюбива персона. І для мене щось виконувати за командою, та ще й тоді, коли розпорядження подане від обмежених людей, буцімто командирів, яким начепили лички, а до голови не дали нічого, - немовби зносити принизливі знущання. До того ж, «жеребець у погонах», районний військовий комісар підполковник Боженов таки познущався наді мною за дошкульний фейлетон про його падіння між стільці на велелюдній районній нараді, – він спровадив призивника Ол. Горобця служити... на флот. Себто, на цілих три роки, тоді, коли всі хлопці несли лямку лише два роки в армії, Цей час виявився практично безцільно вирваним із мого життя. Нічим на тій їхній службі я не збагатився, тільки надивився на знущання одних людей над іншими, зустрічався і з обмеженою і тупою "дідівщиною". Бо побут строкової служби це неймовірно важкий тягар, особливо для таких людей, як я із не військовим складом характеру і волі..

На військовій службі мені було надзвичайно смутно морально, бо пштрапив я до казарми дещо старшим за інших, маючи за спиною роботу в районній і зональній республіканській газетах, і вже щось же ж побачив, спізнав у житті. Рятувало лише те, що дуже швидко налагодив стосунки з флотською газетою «Флаг Родины», у Севастополі, яка з великою охотою публікувала всі мої статті, оповідання. Бо навряд чи хто міг там зрівнятися зі мною в творчій і логічній викладці фактажу статей. Я першого ж року служби удостоївся другої премії на конкурсі оповідань, опублікованих у газеті. І офіцери-журналісти з потужної флотської газети заходили до мене у військову частину, як до рівного їм колеги. Це справляло на всіх тамтешніх офіцерів-стройовиків та мічманів, які завжди за ніщо мали матросів строкової служби, разюче враження. Бо ми були ягоди одного поля - газетярі, а не солдафони. Попри те, я отримував за свої публікації на диво високі гонорари. А друкувався часто. За зароблені кощти пошив чотири чи п’ять шикарних костюмів. І всі командири та політпрацівники мене аж дещо побоювались. Хоча я ніколи проти будь-кого не скористався гостротою свого пера. Просто знав, що треба відбути цю жахливу оказію, і забути за неї, вийшовши за поріг в/ч. Так воно й сталося. Я буквально за КПП переодягнувся в цивільне, а форму вкинув до сміттєвого бака…

Привіз лише на пам`ять безкозирку...

Опублікував: Олександр Горобець
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

"Остання корова Причепилівки", - Олександр Горобець

середа, 13 червень 2018, 17:49

Гірка правда нашого життя. Усе, що не є у мені сільське, сказати б, домотканне, особливо ж у спогадах про нашу подільську глибинку, про колись багатолюдний мій Джурин, як давнішній районний центр Вінниччини, а потім звичайний населений пункт, яким він ...

Літературні премії макулатурного потоку

неділя, 10 червень 2018, 14:12

Панове лауреати, а що ж цікавого читати? Ви не помітили, панове, що в державі відбувається якесь поголовне шарлатанне шаленство. Чи не кожного тижня повідомляються про підсумки все нових і нових літературних конкурсів. Лауреатами різноманітних премій щ...