Зустріч під зеленими шатами коркового дерева

Учора, у великий День Української Незалежності (Слава Богу – 26-ий за нашим новим літочисленням після розвалу СРСР), на малій батьківщині моєї дружини – в Андрушівці, що на Житомирщині, мене враз запросили на врочистості до традиційного там місця торжеств – в історичний Терещенський парк побіля однієї з шкіл райцентру. Ще й на таку дивну пору – на 16.00 по обіді. Можна було б знічев`я подумати – на закуску з випивкою. Одначе я в цю дармівщину просто таки не повірив, і на всякий випадок в рідних, що називається, перекусив…

Поки хвилювався – збирався, виїжджав, тещину сусідку підбирав, яка побажала в центрі міста також побувати, дещо припізнився – на хвилин десяток до призначеного терміну. О-йо-йой, тільки під’їхали, а вже люди з місцевої бібліотеки бігом назустріч біжать, промовляють: «поспішіть… народ заждався, а ви за нашим сценарієм усе відкриваєте…» «Я?» «Ось зараз побачите…»

У колишньому могутньому парку знаменитого заводчика-цукровара над двома красивими озерами, яким уже літ та літ без ліку, де прижилися десятки різноманітних екзотичних дерев, як червоний канадський клен, кедр, коркове дерево, до прикладу, і інші (більше про це читайте-дивіться тут - https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%83%D1%88%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA), розставили звідкілясь доставлені стільці, облаштували столик-президію з мікрофоном. Над головами крислате зелене гілля дерев – дощ далеко не одразу проб’ється. Лекторій з екзотикою – краще не придумаєш. Справжній гейт-парк над Гуйвою-рікою. Вона тут же, за віковічними деревами наповнила пузате водоймище водяною гладдю з рибою й раками - краса непереквітна... Далеко не всюди подібне зустрінеш...

Кілька років тому, досліджуючи питання демографії тих, хто багато літ свого часу потрудився в маєтку-школі, розміщеній у тутешніх Терещинських покоях, під незмірними стовбурами правічних дерев і їх розлогим гіллям, я продемонстрував це наочно: вчителі, котрі щодоби тут проводили чимало годин звікували далеко за дев’яносто. Починаючи з колишнього беззмінного директора школи Миколи Миновича Лялюшко. Він відміряв на білому світі всі 99-ть!

…Люди справді ж бо зібралися під густими й дрімучими кронами. Всі стільці в імпровізованому залі зайняті, багато мешканців райцентру стоять поруч, неподалік люд алеями проходжується, готовий приєднатися до оказії. За пів сотні метрів, в обрамлені парку - стадіон у запаху дбайливо викошеної травиці. На ньому, під стіною школи, за яку десятиліттями служить колишній маєток панів Терещенків, завершують споруджувати сцену. Після мого виступу у «залі під кронами», все переміститься туди, на стадіон, під сцену. Прозвучить, як сказали, славень-гімн України, буде вручення нагород, пісні і танці аматорів. Тут, в жревній Андрушівці, з цим, як ніде, мабуть, чудово. Принагідно скзажу, що всю цю сценічну красу і аматорську масовість закладав тут свого часу мій покійний тесть Іван Онисимович Дем`янюк - він понад тридцять літ завідував районним відділом культури району. Сама міністр культури СРСР Катерина Фурцева, права руки Микити Хрущова, викликала його особисто в Кремль і там за удатну роботу вручила посвідчення в вогнистій колінкорівській обгортці. Це було на рівні ледве не державного ордена. Якось теща моя, ледве не 92-літня Лариса Михайлівна, показала мені цю сімейну реліквію. І я також горджуся цією родинною славою...

Мене повели у президію зеленого лекторію, але ведуча руками замахала, на стілець у першому ряду показує.

«Туди сідайте… Я вас представлю спершу. А тоді покличу, ви й вийдете…»

«А польку-бабочку при виході станцювати можна?» - в такт їй весело запитую. Бачу всі довкруги після слів моїх оживилися, притихли, з увагою спостерігають за всім дійством. Напевне, думають, чи буде мій танець із присіданнями чи ні... Що ж, нехай поміркують…

Словом, поїхали, стартувало торжество, бо головний лектор приїхали... Мікрофон, чую, служить чудово. Працює не голосно, все добре, розбірливо чути. І з динамиків традиційно, як таке буває під час представлень майбутніх виступаючих на торжествах, полилася солодка вата щодо гостя. Такий же ж, мовляв, заслужений-перезаслужений він, всіма знаний-перезнанний - і журналіст, і письменник, публіцист, політолог. Я мимоволі аж підріс у власних очах. Думаю: такому пурицу, яким змалювали мене тут, танцювати не варто – просто не солідно. Їй-право. Ведуча зачитує всі видані мною книжки, а про останню («Постаті з вирію») чомусь не обмовилась і словом. Либонь, недочитала десь, звідкіля виписувала попередні дані. Мабуть же ж, з Вікіпедії. О, яка ж чудова знахідка для мене її неточність, це ж хід для виступу, – подумалося. Треба розповісти, вирішив, про останнє моє дороге дітище. Бо, чесно кажучи, попервах і не знав, про що ж промовляти перед такою солідною і шанованою аудиторією. Про політику – не хочу й заїкатися, про справи державного будівництва також, щоб не наговороти такого, що всі про це будуть балакати потім, позаяк, гадаю, всім це уже остогидло, тому, власне, й на телеканали тепер принципово не ходжу. А ось про літературу, про справи письменницькі, це, мабуть, буде цікаво всім: не часто ж літератури сюди приїжджають...

Отож, повідав я насамперед про нову мою книжку. Вона народилося, в яскраві палітурки обрядилася - http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/151.pdf, якось дуже швидко, фактично на початку нинішнього року, і вже поїхала до самих Сполучених Штатів Америки, бере там участь у конкурсі на кращу книжку 2016 року серед творів про борців за Незалежність України. Якраз у ці дні чи навіть години члени журі зважують на терезах все, що створено автором. Вирішують, чи вартий твір відзначення премією Фундації Українського Вільного Університету, чи ні!

Розповів я людям під ошатними деревами віковічного парку про повернені мною Україні імені доктора права, гуцула, сотника Української галицької армії, автора книжки – наукового трактату «За права мови» (1932 р.), в’язня сталінських таборів на Північній Колимі Романа Домбчевського; про його дружину – львівську журналістку, активісту прадавньої і бойової колишньої «Просвіти» Ірину/Ірену Домбчевську; про їхню дочку – Христину Навроцьку – заступника голови Союзу українок Америки. Думаю, що людям було цікаво. Бо це справді вельми хвилююча історія, власне, показова трагедія однієї української сім’ї, яку вчинила радянсько-комуністична, московітська влада щодо українців, котрі просто хотіли жити в своїй рідній державі, розмовляти рідною мовою…А виявилися відтак розвіяні кремлівським буревієм поза далекі моря-океани: пана Романа замордували в Україні, заборонивши повертатися до рідної Галичини. Наклавши табу на право займатися юриспруденцію, і це, підкреслю, - доктору права, писати статті, публікувати їх…

Тим часом дружина, пані Ірина/Ірена, до останнього свого подиху – до 5 серпня 1964 року, все шукає-розшукує чоловіка. Пише запити до керівництва Радянського союзу з єдиною фразою: «Де доктор права Роман Домбчевський?» Подібного тривожного листа організовує від імені першого заступника Генерального секретаря ООН, але і на цей запит ніякої відповіді не надходить. Така роздрай-доля, влаштована українцям ворогами-московітами…

Окрім книжки про цю сім`ю трагічної долі я підготував і розмістив розповіді про пана Романа і пані Ірину/Ірену у Вікіпедії. Почитайте, ви здригнетесь від болю за наших рідномовців…

Коли я повернувся додому родичі запитали, чи почастували мене у Терещенському парку.

-Ні, - сказав я. – Хоча й корками, здається, пахло, але про головне забули…

(За світлину дякую милій пані, яка прислала її на мою адресу)