"Живий подарунок на уродини", - Олександр Горобець

Роздуми після іменин

За 69 літ різними у мене були дні народження.

Пригадую, що в день дев’ятнадцятиліття, коли я тільки робив перші кроки у журналістиці і літературі, а було це 25 січня 1969-го, республіканська газета «Молодь України» опублікувала підсумки за попередній рік літературного конкурсу на кращу новелу з життя. І там я завоював другу премію. Було видруковано моє оповідання "Руки" і повідомлення про нагороду у вісімдесят рублів. Оце був незабутній день народження! Здавалося, що я можу підкорити весь газетно-журнальний світ, дайте лишень до кінця розпрямити юнацькі творчі крила! Нині б мати стільки благоліпних, рожевих мрій!

А найбільш оригінальними виявилися уродини 2006-го.
Тоді я полишивши журналістику на кілька років, аби заробити державну пенсію на майбутнє, подався працювати до апарату Міністерства аграрної політики України, на посаду керівника патронатної служби Міністра. У міністерстві хліба, сала, ковбаси і горілки, коньяків та вина, яким було тоді це відомство, мислять дещо інакше, ніж усі інші. Якщо дарувати чиновнику щось на іменини, то краще всього живе створіння.

Мабуть, мислилося, піднести в дарунок щось типу корови , бичка, жеребця чи кобили. Але, куди б я подів те натуральне добро? Не затягнеш же ж його на столичний балкон. Одначе декілька чиновників уранці 25 січня зайшли до мого кабінету, ховаючи по за спинами, щось об’ємне. А поставили на стіл, я не повірив своїм очам – це була велика біла… сова (жива ж, звичайно), у красивій клітці!. Вона дивилася на мене величезними, незмірними очима і гойдалася на бантині. Наче припрошуючи: приймай, радуйся, козаче! Заживемо тепер разом… Он яка я красуня! Залопотіла крилами, замало не у цілий метр завширшки. У мене аж серце забилося від хвилювання.

Цілісінький день секретарші з приймальні міністра водили знайомих і не знайомих мені людей, показуючи всім те чудо, яке мені подарували, аж поки я увечері не відвіз його додому. І стали ми з тією совою жити-поживати. Як – ось послухайте розповідь про це…

Обладнали притулок їй ми у коридорі помешкання. Все було добре до першої ж ночі…

Виявилося, що наші біоритми життя зовсім не співрозмірні, не підходять одне одному. Ми, домашні люди, близько дванадцятої укладаємось на бокову, аби відпочити до ранку, нам потрібна нічна тиша і спокій у домі, а дорога наша квартирантка тільки виспалася впродовж світлового дня і готова йти на нічний прожитковий промисел з полювання: розправляє і лопоче крилами так, немовби у коридорі здіймається у вись космічний корабель. Упродовж ночі вона так багато разів розминається, що разів два-три обов’язково кине зі столу клітку з дорогою поклажею. До того ж, настільки пронизливо кричить, що навряд чи можна після того заснути.

Уже першої ж ночі я декілька разів прокидався під ці жахливі вигуки. Ну, а потім, виявилося, що найкраще її годувати… живими, або мертвими… мишами. Бр-р-р!

Ви не пробували, панове!?

Ті, хто дарував мені сову припасли невеличку коробку цього «харчу». Ми тримали його на морозі за вікном. Але запаси ось-ось уже закінчувалися… Тут явно назрівала продовольча проблема, постало питання, де брати нових мишей? Хоч бери і розводь їх під диваном…

Одне слово, після заселення до помешкання живого подарунку на іменини, в нашому домі окублився постійний пелех невирішених справ. Мої домашні об’єдналися всі разом і почали виступати за те, щоб презент до моїх уродин комусь передарувати, можливо, навіть відвезти до зоопарку. Я не здавався, шукав шляхи до умиротворення.

Усе це в гострих, іноді навіть гарячих дискусіях тривало до тих пір, начебто все більше накачуючи помешкання вибухонебезпечними пороховими газами, поки одного дня з села не з’явилися моя теща. Їй незабаром, слава Богу, виповниться 93-й, а тоді вона була ще зовсім юна і молода, (подумаєш, якихось там вісімдесят літ!!!), мудра та рішуча.

Теща тільки зайшла до хати, і голосно сказала:

-Ану покажіть-но, де та ваша крилата проблема?

Тут же взяла клітку з великою птахою, піднесла до вінка. Ми й не встигли отямитися, як вона виштовхала сову за вікно. Змахнувши величезними крилами, та тут же шмигнула за ріг сусідньої висотки: тут її й бачили…

-Куди ж ви? – вигукнув я розпачливо. – Там же мороз, сніг, холодно! Вона ж пропаде!

-Не пропаде, - упевнено відповіла Лариса Михайлівна. – Вона ж у місті. Знайдуться добрі люди, котрим вона справді потрібна…

Помивши руки, сівши до столу, теща сказала:

-Сова, хоч і символ мудрості, вона водночас і провісник мороку й смерті. Не можна тримати її в хаті. Це знак жалоби і самотності. Забудьте про неї… Не подарунок тобі, зятьку, підсунув хтось, а свиню…

Таким виявився той «живий» подарунок.

Цьогорічні мої уродини вирізнилися від усіх минулих тим, що я отримав стільки гарних привітань, як ніколи. Відписати кожному – на кілька днів прискіпливої роботи. Відважитись на таке не можу. Тому всім щиро-щиро і дуже сердечно дякую. Спасибі, любі друзі, що не забули!

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Покохав поет поетку, і що з того вийшло...

вівторок, 7 червень 2022, 12:52

Крутими стежинами долі. Наталя Лівицька-Холодна замолоду. Шануймо їх! Олександр Горобець, письменник.

Під вікнами сподвижника останнього Гетьмана України

понеділок, 6 червень 2022, 9:56

Оповідка про В'ячеслава Липинського. Унікальна і, як на мене, вельми загадкова особливість в українській сторічної давнини історіографії персона молодого тоді політика В'ячеслава Липинського. Вацлава, як його ще величали. Вацлава Казимировича. По його ...