Відомий письменник Олег Чорногуз опинився в епіцентрі Калинівського лиха

Зранку 27 вересня зателефонував відомому українському романісту й гумористу Олегу Федоровичу Чорногузу, автору видатних сучасних творів «Аристократ» із Вапнярки», «Претендент на папаху» та багатьох-багатьох інших. Моєму старшому другу і навчителю. Знаю, що всю теплу пору року він полишає столицю, дачу у Конче Заспі, де сусідами в нього є Іван Драч та Дмитро Павличко, ще з одного боку - дочка Юлії Тимошенко, і виїздить в рідне село Іванів (колишній Янів – до 1946 р.), що під Калинівкою – всього лише 10 км від райцентру. У відповідь чую змучений голос відомого метра краснописьменства. Важко з продихом цього разу, завжди бадьорий і міцний як дуб пан Олег каже:
-Страшна була ніч, трастя б її взяло. Наче знову повернувся у період Другої світової війни, яку пережив хлопчаком… Почалося з того, що вчора ввечері ввімкнув стиха, бо дружина хворіє, телевізор, сів дивитись футбольний матч Шахтаря з Манчестер-Сіті. Коли враз немовби тріску ту щось весь дім струсонуло і так страшенно гримнуло, вибухнуло, що кватирка з живого дерева відірвалася і пролетівши з метр від вікна впала на стіл, побивши вази з квітами, склянки. Невже грім? Прощальний акорд "бабиного літа"? Коби те було, прислухаюся… Еге, тут уже почалася справжня канонада. Ледве додзвонився до голови сільської ради. Той каже, що його вже повідомили – диверсія на військових складах, де зберігаються снаряди. А їх там стільки, Сан Саничу, що ще на одну світову війну вистачить…
Знаю, бо в мене там свого часу брат служив...
Добре, що знайшлися добрі люди, серед ночі вдалося домовитись, і ми з дружиною за опівніч, під спалахи неба і невгаваючі постріли-вибухи, які лише наростали, дісталися Хмільника, поселилися в одному з тутешніх санаторіїв. Так зненацька, як бачиш, потрапив на курорт і не мріючи про це навіть звечора. Спеціально й не придумаєш такого сюжету ночі…
А все це, - робить висновки письменник, - через безпечність наших горе-правителів, бездарність військових начальників, постійне загравання з ворогом замість того, щоб назвати агресора агресором і окупантом, війну – війною. Діяти відповідно до цього. Щоб закрити всі кордони й лази від диверсантів. Ця дивна співпраця з Кремлем повертається гробами для українців і страхіттями, ось такими, які переживає нині весь калинівський край Вінниччини… Сумно. Тривожно. Болісно. Скільки нам іще терпіти це все?