Вечеряло вінницьке земляцтво у Тараса Шевченка в обійсті...

І що ж ви, друзі, знаєте про… земляцтва? Що це за штука така, скажіть, будьте ласкаві? Звідки вона взялася, для чого існує, куди й до чого веде, закликає? Хто входить до складу їх братств «мочиморд»… О. лишень, не кривіть хтиво писки від цього слівця, не ображайтесь на цей начебто нереспектабельний вираз, бо це й наш великий і мудрий батько-Тарас Шевченко колись входив до подібної співдружності «мочеморд», де файні хлопи бодай раз у рік, а мочили вуса в сивусі. І вважалося те вельми пристойним заняттям.

Не здивуюсь, якщо хтось скаже про 90-літню історію цих громадських організацій, позаяк тоді, коли столиця України була в Харкові, а кадри до урядових структур звозились для розплоду з усієї тодішньої великої, навіть би сказати, цілком неосяжної України, у тому числі і з Кубані, Зеленого Клину, Білгородощини, Курська й поза його-нього, так ось ті мужики з розпуки і для гурту за територіальним покликом, подекуди утворювали свої братства-земляцтва. Але я вам точно скажу, що нинішні гуртові громадські колонії, котрі переважно водяться тепер у сучасному Києві, починалися після весни 1995-го. Кажу так упевнено, позаяк маю до того найконкретніше родинне відношення, до їх безпосереднього народження.

Про земляцтва я почув 1979-го, прийшовши на навчання до тодішньої ВПШа. Ось там уже існували справжні братства-земляцтва за територіальним поділом. І відігравали вони значну роль у гуртуванні заїжджих продвинутих мас. А вже наступного вересня обрали мене президентом Вінницького земляцтва, і я до самого випуску володів справжньою булавою, відлитою у Вінниці на якомусь там заводі, точну копію тієї, яку має Богдан Хмельницький на Софійській площі столиці (уночі, замагоричивши міліцію, лазили наші хлопці-ВПШівці на пам’ятник, вимірювали до сантиметра головний посадовий атрибут Гетьмана України). Ховав я її від недремного партійного ока деканів-командирів за книгами етажерки у гуртожитку. Еге ж, за опасистим і жирним «Капіталом» Карла Маркса насамперед…

Володимир Петрович Крижанівський

Коли десять років по тому мене обрали журналісти «Правди України» головним редактором газети, я через деякий час згадав, що з кореня-прадіда є подолянин, вінничанин. А в колі друзів-земляків якось розповів, як це добре вшановувати один одного в крузі побратимів із рідного краю. Одне слово, утрьох із Віталієм Безносюком, генералом Олександром Костюком (нині покійним), при підтримці однодумців, ми й утворили перше тієї пори в столиці Незалежної України Вінницьке земляцтво, чимало потрудившись над тим, щоб розробити статут організації, підготувати кодекс честі членів цієї організації, зібрати народ, сформувати його за секціями інтересів. Організаційне засідання відбулося навесні 1995-го. Звичайно ж, за накритими столами, з піснями й танцями. Після нас ці громадські утворення пішли по Києву, як гриби дощової осені. На одному з таких установчих зібрань, не скажу посланці, якої землі, хильнувши, певне, трішки більше, ніж потрібно було б, навіть зчепилися у рукопашну і в друзки рознесли величезне вікно, за яким гуртувалися. Одначе ця надзвичайна подія все одно не спохмурила загальний фон родів веселого компанійства на нашій вулиці. Більшість читачів і не знає, гадаю, що земляцтва, а загалом же неформальні, добровільні об’єднання виходців з різних країв держави, десь мають нині навіть якусь реєстрову силу на рівні Кабміну. Бо деякі з чиновників з вулиці Грушевського буцімто здійснюють контроль за тим, як живуть і над чим дихають маленькі дзеркальця величезних обласних громад. Ні, ні, це ніяка не дріб’язкова федералізація унітарної нашої країни, бо земляцтва не мають ніякого впливу навіть на своїх друзів-побратимів. Адже вони - це щось схоже, до мисливського гурту: обєднуються добровільно, а вирішують проблему з обов’язковим застіллям.

Микола Єфремович Поліщук

Ось подібне засідання з підведенням підсумків року, зустріччю свіжого Новоліття відбулося вчора, 27 грудня ц.р. в товаристві «Вінничани у Києві». І проводилося воно в самому, що не є центрі столиці, буквально за сорок-п’ятдесят кроків від величного пам’ятника Тарасу Шевченку, що височить навпроти червоного корпусу Національного університету імені Кобзаря, у відомому ресторані «Опанас».

Це, звичайно, чудова віддушина в нашому нинішньому непростецькому житті, зібратися з друзями-земляками, обмінятися новинами, послухати один одного. Заокруглити публічно, що у кого сталося-відбулося, бо ж час так стрімко пролітає над нами, не встигаєш і оглянутися, як уже доводиться міняти рік на календарі.

Анатолій Петрович Юхимович

Я, збираючись на засідання земляцтва, віднайшов запис нашого організаційного засідання далекого-далекого вже 1995 року. Впало в око з тієї події, що на ньому був присутній (ви не повірите хто!), композитор із Москви Олександр Морозов. Той, чиї пісні ми співаємо уже десятиліттями. Щоб не було закидів-звинувачень мене у москофільстві, зазначу, що саме він поставив на музику поезії багатьох і багатьох українських авторів, у тому числі й знаменитий славень про Матір-українку Бориса Олійника «І куди ж це ви мамо?» Олександр Сергійович цілком формально, як член земляцтва був присутній на цій зустрічі (привів його сюди відомий український поет-пісняр, вінничанин Микола Луків). Ось, як він про це розповідав, до речі, вишуканою українською:

-Коли мій батько працював секретарем Могилів-Подільського міському партії, і мешкали ми над самим Дністром, я був записаний українцем. Потім його перевели на цю ж посаду в Окницю Молдови, записали молдованином. Такі були метаморфози СРСР. Тепер наче росіянин, хоча теща моя… Нова теща… з Черкас…

Віталій Миколайович Кононов

Ні, тепер у земляцтві варяг немає, усі з-понад Бужжя і Дністра. Я навіть почув, як дехто казав, що ми, вінничани, мовбито маємо показувати приклад усім у Києві, насамперед в організованості… Бо ж наші вихідці біля керма держави. Коментувати не буду, обміркуйте самі цей логічний посил. Але найбільше сподобався виступ аксакала нашої подільської землі, професора-травматолога, колишнього міністра охорони здоров’я України Миколи Єфремовича Поліщука. Він сказав таке:

-Ми правду кажемо, що важко живемо, що порядку немає, крадійство розвелося – важко вгамувати його. Але я все-таки вам спробую довести, що поступ вперед у житті є, і до того ж помітний. От сьогодні проводив обхід у своїх підшефних лікарняних палатах. Звернув увагу на те, що серед тих, хто лікується нині в стаціонарі переважають люди під вісімдесят і за вісімдесят літ. Знаєте, раніше просто ніколи в медичних закладах не було пацієнтів такого солідного віку, що там гріха таїти: вони не доживали до таких літ. Значить, ми все-таки зуміли помітно подовжити вік життя наших громадян. І цього не можна не примітити, спростувати…

Олексій Іванович Івашківський

Приємно вразили логічні посилання в роздумах першого посла України в РФ Володимира Петровича Крижанівського, котрий свого часу допомагав Л.М. Кравчуку валити імперські мури СРСР, подивували думки про мудрощі нашого життя. Як нам бути достойними громадянами своєї незалежної держави, коли ворог не перестає гострити зуби, викрадати наших громадян. Ще один медик, науковець, завідувач кардіологічним відділенням однієї з центральних клінік столиці Олексій Іванович Івашківський виклав свої розмисли про щадливі режими для сердець, про вплив на це звичайної людської дружби і порядності стосунків навіть таких середовищ, яким є чудове братство подолян у рамках звичайно земляцтва. Бережімо одні одних! – говорилося між рядками виступу доктора. А Секретар Рахункової палати Анатолій Петрович Юхимович мудро й по-філософськи говорив про аудит життя кожної громади, вміння арифметично будувати життя і держави, і кожної сім’ї зокрема. Відповідально ставитись до трат кожного дня. «Тільки розрахунок і ощадливість є спонсорами у кмітливих господарів» – почули ми з його уст. Мій давній друг, політик і взагалі чудовий мудрець Віталій Кононов наголосив на тому, що будучи краплинкою в океані, належить завжди пам’ятати з якого ти джерела…

Що тут скажеш, заперечити просто нічого…

Були це все не нав’язливі, кебетливі мудрощі, які не назвеш повчаннями, скоріше за все розмисли у голос, де можна було щось і заперечити, і доповнити до сказаного. Головний мотив цих теплих і дружніх розмов поблизу гранітного велета-Тараса – як жити громадою-піщинкою в величезному світі людей, аби не залишитися в людському морі мовби на човні без весел. Порятунок від головної хвороби нинішнього віку, як я зрозумів із настроїв вечора, є об’єднання в земляцтва, які можуть бути надійною формою співжиття громадян.

Так багато світлих, одухотворених обличь побачилось мені в особі тих, хто нещодавно з’явився в нових рядах членів земляцтва «Вінничани у Києві». Спільна чарка під Новий рік, побажання один одному на 2018-ий, що називається, очі-в-очі лише зблизили всіх. Будьте ж здорові та щасливі мої земляки-вінничани! Ви теплі, надійні, вірні друзі!