Видатні українці у важкі часи історії: Утеча із пекла

На ранок після нічної гулянки в помешканні Уласа Самчука, який частував частину знімальної групи Івана Кавалерідзе, виявилася, що на дворі субота, 17 серпня 1941-го, і всім треба негайно відправлятися на примусову роботу. Абсолютний тверезник режисер ще на світанку заходився всіх піднімати. Водночас тривожно поглядав на віддалений сусідній будинок, де мешкав редактор газети «Волинь» і великий письменник. Там ночувала його асистент Тетяна Чорна-Прахова. У другій половині ночі, коли нарешті скінчилися пісні і танці, Улас Олексійович обнімаючи київську артистку, привселюдно казав: «А ось її, панове, так і знайте - нікому не віддам… Я давно шукав таку гарну жінку для себе…»

Потрібно вже було вирушати на робочий об’єкт – розбирати завали на одній із вулиць Рівного. Німці, які доручили цю роботу гурту кіношників, котрі опинилися в заручниках у хазяїв нового порядку, навіть не допускали можливості запізнення полонеників. За невчасну, чи то не в повному складі появу групи на майданчику, мав відповідати він - кінорежисер. Довелося б, напевне, платити негайним арештом. Іван Петрович добре знав ці залізні німецькі правила, начитався про них. Тому ще і ще раз перерахував людей. На вулицю із приміщення барачного типу, де їх приютили, вийшли всі двадцять шість киян, не було лише Тетяни Прахової. Аби не накликати біди на всю громаду, Кавалерідзе направився до ошатного будинку, де мешкав У. Самчук. Саме в цей час на їхню вуличку з автостради завернуло велике і лискуче легкове авто з відкритим дахом, у ньому з переднього сидіння вже піднімався їхій новий знайомий – пан редактор. Він на прощання привітно махнув рукою водію, і, легко зістрибнувши на землю, підійшов до здивованого режисера. В руках Улас тримав папірець.

-Танцюйте, Іване Петровичу, - сказав весело. – Це ваша «вольна». Право на маршрут до Києва… Погляньте, з гербовою печаткою і високим командирським підписом… Як і обіцяв…

Крайня ліворуч – Тетяна Чорна-Прахова, через одну особу від неї – Улас Самчук, поруч із ним - кінорежисер і великий український скульптор Іван Кавалерідзе. Серпень 1941 року.

Кавалерідзе взяв до рук документ. У ньому двома мовами – німецькою й українською було виписано: що дана карта надає право на маршрут до Києва з Рівного знімальній групі київської кіностудії у кількості 26 осіб під керівництвом кінорежисера Івана Кавалерідзе. Усі, що обступили було Власа Самчука й Івана Петровича стали весело обніматися, а тоді схопили редактора і підкинули його над головами, обережно по цьому ставлячи на ноги. Він не противився, бо все розумів…

-Стійте, стійте!- Розгублено вигукнув головний кіношник. – Але нас же 27?

- Нічого, - багатозначно усміхнувся Самчук. – Вирушайте таким складом. Тетяна Федорівна приїде пізніше. Я її сам доставлю… Якраз збираюся до Києва…

Так ото буває у житті. Скільки ж тих капосних і капризних залицяльників було в Тані Чорної-Прахової за часи зйомок на кіностудії, у творчих відрядженнях. До бісиків звабна, вона немовби притягувала магнітом до себе усяких гультіпак і несерйозних кавалєрів, та й достойних чоловіків, мабуть, також. Але всі вони без перебору отримували від неї відкоша. Агресивні у своїх зазіханнях – зі скандалами. Хто, власне, на що заслужив. А ось Улас… Улас, це інша справа. Інтелігентний, вихований, кожне слово якого має значення і вагомий зміст. Добродушний, привітний, уважний. Ні, подібний не зустрічався їй іще. І серце розтануло начебто в одну мить.

Пані Тетяна на той час була заміжня, мала навіть двійко дітей. У віднайдених мною записках, про котрі йшлося в попередній публікації, Т. Чорна-Прахова писала (стилістика і пунктуація авторки старанно збережені):

«Займали ми пів великої кімнати, розділеної на половину звичайним великим килимом. За килимом у другій половині жили старі батьки. У цілому мешканню, що складалося з п’яти кімнат і кухні, жило вісім членів родини дорослих і троє дітей. Крім того одна кімната винаймалась одній чужій родині, бо по правилам цих часів і тих умов одна родина не мала права користати аж з п’яти кімнат. А поза тим ціле мешкання було завантажене не лишень людьми, але й речами і були то не звичайні буденні речі. Батько мого тестя — відомий російський професор мистецтвознавства Адріян Прахов, прибірав було величезну збірку передовсім картин, по друге — різніх інших музейних експонатів великої історичної вартости. Так, наприклад, у нашій кімнаті знаходилась частина справжньої єгипетської мумії (професор Прахов бував особисто на розкопах у Єгипті). На стінах висіли оригінали Врубеля, Сєрова, Васнєцова, а в сховку під ліжком спочивали оригінали Вато і Ґрьоза. На поличках за склом лежали маски мумій, чарівничі амулети, різні намиста, що колись, можливо тисячі років назад, належали якимсь єгипетським красуням.

1 от коли я перевантажена цілоденними враженнями з перенапруженими нервами верталася пізно вночі, не завжди разом з чоловіком, додому та коли я опинялась між нашими муміями та амулетами, а до всього, коли зі стін дивились на мене божевільні очі Врубелівської Медузи, на мене іноді находив дуже своєрідний, невловимо визначений страх. Здавалось — щось станеться, можливо щось недобре. Іноді я забувалась де я – час, простір і все реальне тратилось і я перебувала у неуявно реальних просторах якогось іншого, ніж цей наш, світу.

Одного разу, пам’ятаю, коли через наше велике вікно світив місяць і його бліде сяйво якраз падало на мумію, мені видалось, що в тому «далекім» просторі я бачу постать жінки високого росту, яка з безконечного наближається до мене. І не помагало закрити очі. І закривши їх, я все одно могла бачити неуявно далеке…»

Таня не мала близьких подруг. Щиро контактувала лише з кількома випускницями їхнього технікуму/інституту, з котрими раніше ділила голодні часи навчання і вступу в професію актриси. І ось іноді серед них на доволі рідких посиденьках її, що називається, «проривало» на відвертість. Це був, казати б, справжній психологічний наступ на мумії і домашній Єгипет, як вона знічев’я між своїми називала свій «приватний затишок» .

-У мене, -спересердя казала тоді Тетяна Прахова, - навіть діти зроблені тихцем, щоб диван не скрипнув, щоб свекруха, боронь Боже, чого не почула – не подумала, з наглухо мені закритим рукою ротом, щоб і не писнула. Під забальзамованою мумією, колись живою істотою. Господи, прости за щирість. А я хочу в коханні широти і простору, до крику, щоб усі довкруги почули, що мені добре…

Ось Улас і влаштував їй таке життя. Бо вона наче опущена в серпанок туману, з щасливою усмішкою на устах, коли довкруги окупація, смерть, гори і сльози повернулася нарешті з поїздки на кінозйомки в Карпати. Добре, хоч чоловіка не було дома, він пішов на фронт. І вже в жовтні 1941-го поспішила в нову поїздку до Рівного. І Влас кілька разів приїздив до Києва. Він із малолітства обожнював це історичне місто, про зустріч із яким мріяв давно, здається, завжди. А особливо боготворив він Дніпро-Славутич, яким ніколи не міг намилуватись. Улас із дитинства виплекав в своїй уяві поняття, що Дніпро, то начебто головна вісь Землі, і все крутиться довкруги неї. Він навіть виносив у собі заголовок для майбутнього роману про головну річку планети – «Дід – Дніпро». А що, звучить блискуче, привабно, інтригуючи… І хоч тепер дивився на все очима дорослої людини, яка добре розуміється на тонкощах географії, фізики, астрономії, давня казка з рідних фантазій усе жила у ньому…

У книзі «На коні вороному» Власа Самчука є зворушливий запис про першу зустріч письменника із величавим Славутичем: "Годі повірити! То ж це він, Дніпро! Там далі внизу перед нашим зором. Широчінь, велич, далеч. Зупиняємось німо захоплені, бо нема слів, щоб це сказати. Нарешті, нарешті… Стільки років мріялось, снилось, тужилось, і ось він живий і справжній перед очима…"

Ці часті поїздки до добра не могли привести, позаяк перебуваючи в Києві, Влас ночував у Тетяни. Аж поки їх не застав чоловік Андріян, який проїздом заскочив додому. Це, мабуть, і наблизило фатальній день розв’язки. Не знісши розлуки, Таня Чорна кидає дім і сім’ю, дітей. Відтак, усю свою київську реальність перетворює у минуле, заради його одного. Переїздить до Уласа Самчука у Рівне. Тікає від мумій, як вона пояснює все самій собі…

Звичайно, що йому в цій історії було значно простіше. Він хоч далеко не пурітанець, і практично завжди залишався по-джентельменськи уважним, прихильним, чемним до гарних жінок, усе ж завжди залишався по-серйозному однолюб. На час знайомства з київською кіношницею Тетяною був навіть буцімто жонатий. Аж цілих дванадцять літ поспіль. Це було своєрідне життя на віру з Марією Зоц, українкою, яка перед тим удатно стала громадянкою Чехословаччини, і вони багато разів намагалися оформити свої стосунки офіційно, але через те, що Влас Самчук на Захід утік без паспорта, і фактично був людиною без громадянства, не могли ні розписатися, ні взяти шлюб у церкві, позаяк останнє можливе лише після формального утворення сім’ї. Тому й жили нарізно. Тим паче, Марія навчалася в Карловому університеті Праги, здобувала фах фармацевта, а він після наступу Німеччини на СРСР вирішив навідатись у рідні краї, організувати на Волині, з допомогою ОУН (мельниківців) шалений спротив комуністичному режиму, котрий, відомо, планував знову повернутись до України.

Але Марія була головним натхненником його творчої удачі. Саме за її опіки, письменник У. Самчук зумів створити ще в порівняно ранні роки геніальні свої твори, такі, насамперед, як роман «Марія» - про страхітливий Голодомор в Україні, соціально-психологічну драму «Кулак», унікальне дзеркало української дійсності - трилогію «Волинь». Українська діаспора США, Канади, Бразилії 1980 року за останній твір висувала Уласа Самчука кандидатом на удостоєння Нобелівської премії в галузі літератури. Нагороду не вдалося отримати лише через активне торпедування позицій кандидата радянсько-комуністичними прислужниками, для котрих вихід українця на такі висоти означав би немислиму поразку Кремля на світовій арені. На приниження ролі творів українця-ОУНівця були кинуті величезні гроші, які, на жаль, тоді спрацювали.

У цьому успіху письменника велика заслуга пані М. Зоц: вона стала справжньою Музою Власа Олексійовича, його порадницею. Марія першою прочитувала все, що виходило з-під пера письменника, на диво вміло відділяла головне у творі від другорядного, іноді давала слушні поради автору, які завжди відчутно посилювали оркестрові струни його блискучих витворів краснописьменства. Одначе слава до літератора, до їхнього неповноцінного сімейного кубельця прилітала одинокою птахою, не приносячи ніяких матеріальних благ плодовитому автору та його чарівній і милій імпресаріо. І, напевне, що саме це віддалило їх дещо з часом. Сім’я ніяк не складалася. Хоча вдячний Влас Самчук, уже побравшись із київською кіношницею Тетяною, перевидаючи свій головний твір 1952 року, присвяту оформив своїй першій дружині Марії Зоц. «Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала і любила – Марії Зоц, з пошаною. Автор" – було написано на лобній сторінці нового видання.

Різні є думки і версії щодо стосунків Уласа Самчука і Олени Теліги (в дівоцтві – Шовгеніва). Вони справді могли б, напевне, стати заздрісно красивою, розумною парою неперевершено блискучих українських літераторів і патріотів. Тим паче, що обоє ніколи не скривали взаємних симпатій. Грайлива й чарівлива дочка академіка, ректора української Академії у Подєбрадах (колишнього міністра шляхів в уряді УНР), під Прагою, полюбляла дразнити увагою молодих людей, як казав Улас, - «пускаючи бісики з зеленавих очей». Одначе Олена завжди залишалася вірною чоловікові, і це завжди безцеремонно демонструвала за всяких обставин. Вона була такою винятковою людиною, що її образити не міг ніхто. А виглядала, з опису М. Самчука пані Теліга перед Другою світовою війною так: ««елеґантна… років тридцяти, з прекрасним темнобронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима».

Красуня й розумниця Олена Теліга.

Є чимало свідчень того, що Олена Теліга вельми позитивно оцінила вибір Уласа Самчука щодо Тетяни Чорної. Теліга уже тривалий час займала провідну дружню роль із догляду за життєвими гараздами свого колеги, насамперед, на фланзі особистих інтересів молодого чоловіка. Жінки дуже швидко подружилися, підтримували одна одну в складний час воєнного лихоліття. Теліга неодноразово, спостерігаючи, як живуть і ладять Улас з Тетяною, казала колезі, що це справді його половинка – щира і вірна. Письменник погоджувався з Оленою. Він про це якось написав так: «… ми чуємось давно близькими, ніби прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ними зобов’язаний». Ще якось він про свою незбагненну пристрасть до Тетяни оцінить так: «між нами стояла велична сила магнетизму, для якої, здавалося, не існує ніяких віддалів і ніяких умов, яка єднала нас нерозривною силою гравітації в просторі нашого космосу»». Знаходимо в Самчука і рядки про Олену й Тетяну. Ось вони: ««Обидві різні, а разом чимось між собою споріднені, вони здружилися з першого дня знайомства. Вони багато часу проводили разом в розмовах, дарма що Таня не належить до дуже балакучих».

Тут треба визнати, що пані Тетяна загалом відважилась заради свого кохання на винятково відчайдушний крок. У час, коли зі зброєю ходять чужинці, не обмежуючи себе нічим в її застосуванні на ураження, а ночами шастають, так звані месники, дуже важко зрозуміти і виправдати людину, котра пішла на службу до німців, аби тим самим начебто воювати за Україну. Насамперед проти більшовизму. Хто таке міг зрозуміти, повірити в таке, коли всіх стріляють, убивають, і відповідальних за злочини немає. А метикувата кіноактриса з обойми Олександра Довженка зрозуміла і достойно оцінила справу Уласа Самчука та його відважних друзів ОУНівців, їхню національно-просвітницьку роботу - справжню самопожертву заради України. Уже за її приїзду до Рівного письменника, головного редактора газети «Волинь, яка вважалася центральним виданням Райхскомісаріату України, арештували гітлерівці за передову статтю, озаглавлену «Так було – так буде!». Вона вимережена паном Уласом так, що його заледве не розстріляли через окремі двозначні в тлумаченні вислови у тексті. Головного редактора звинуватили у тому, що очолювана ним газета стала своєрідним самостійницьким органом, пропагує ідеологію виключно українських націоналістів, власне, пише лише про те, що розхитує устої влади гітлерівців.

Марія Самчук тоді ні миті не роздумуючи кинулася за допомогою до Митрополита Андрея Шептицького. Існує версія, що це саме він врятував відчайдушного редактора від вірної смерті 1942 року. Але Тетяна не злякалася цього випадку, не полишила коханого. Діждалася його звільнення.

Подібне було лише порогом їхньої далекої та неймовірно горьованої дороги від дому на Захід. Голодні, холодні переїзди з одного міста до іншого. Десятки переселень у Польщі, Австрії, Німеччині.

Особлива сторінка життя письменника і його дружини позначені символом - Ді-Пі. Так коротко іменувалися в просторіччі Табори переміщених осіб ((з англійської - Displaced Persons, скорочено: D.P., а в трансліті: Ді-Пі), куди потрапили всі ті, хто тікав від «радянського раю». Справжнє пекельне чистилище, яке формувало колони з тих, кому можна виїжджати на Захід, а кого потрібно повернути назад до СРСР, хто підпадає під так звану репатріацію, яка для всіх закінчувалася однаково – підвалами «Смершу», каліцтвом, розстрілами, або висилками до Сибіру. О, не приведи Боже! Це ж вірна смерть для Самчуків.

Їхнє Ді-Пі розташовувалося в німецькому Аугсберзі. Тут Улас Олексійович виявився також у центрі уваги. Дуже швидко його рекомендували й одноголосно обрали головою тамтешнього МУРу – Мистецького українського руху. І не в останню роль тому, що його дружиною була акторка зі знаменитого кінофільму «Земля» Олександра Довженка. Тетяна Федорівна в гурті відомих вигнанців буквально ожила, стала потрібною всім. Самчук не міг не нарадуватись зі своєї Тетяни. А тут очікували на вирішення своє подальшої долі такі вже тоді і в майбутньому відомі знаменитості літературного цеху України, як незрівнянна красуня, поетеса Наталя Лівицька-Холодна, до нестями залюблений у неї Євген Маланюк, поет Юрій Клен, письменники Іван Багряний, Василь Барка, Юрій Косач, Роман Купчинський, Тодось Осьмачка, літературознавець Юрій Шевельов, Юрій Стефаник, син Василя Стефаника і близький друг сім’ї Самчуків та багато-багато інших. Багатющий культурний цвіт нескореної України.

Тільки після багатьох митарств 1948-го пароплав, на борту якого знаходилися Влас і Тетяна Самчуки, взяв курс на Канаду. Дорога простелиться їм до Торонто. Громада української діаспори стріне сім’ю письменника з розпростертими обіймами. Назбирає гроші на видання книг, на придбання будинку. Самчуки також і самотужки намагаються заробити на прожиток. Коли Тамара Федорівна якось рознедужалася і змушена була покинути роботу, Влас Олексійович за сприяння знайомих, що називається, «по блату», влаштувався прибиральником сміття на вулиці. Мав над чим жартувати у листах до друзів, зокрема, до вірного споборника Євгена Маланчука. Тепер у мене, мовляв, є нарешті інтелігента і пристойно оплачувана робота, - писав йому.

Для самого Власа Олексійовича нова зміна обстановки, як і країни, справа майже звична. Він, відомо, і на пузі через кордони, здається, аж двічі переповзав. А як подібна зміна координатів для його Тетяни Федорівни?

Відомостей про це майже ніяких, адже все, що стосувалося Уласа Самчука, його рідних і близьких в СРСР вважалося забороненим для обговорення. Є лише дані про те, що донька Тетяни Федорівни Ірина, з родини Прахових достойно відізвалася про свою матір. Воно заявила, що гордиться ненькою, котра стала вірним другом такої великої і знаменитої людини, яким був Улас Самчук. Що вона певною мірою причетна до його творчості другої половини життя письменника. Вельми шкодувала лишень за тим, що у сім’ї Самчуків не було спільних дітей… На письмі це звучить так: «Я безмежно горда тим, що всесвітньо відомому письменнику в його творчих та життєвих буднях допомагала моя мама майже 50 років. За цей час вони спізнали багато радості та горя. Вони не залишили після себе спільного родоводу. Але залишилася непересічна сторінка історії»

Канада, Торонто. 20 лютого 1965 року. Під час святкування шістдесятиліття Уласа Самчука. Письменник у центрі. Поруч із ним дружина Тетяна Самчук.

Дуже плідним для письменника виявився канадський період життя. Тут видано трилогію «Ост» - що забезпечило за Самчуком збереження слави „літописця змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття". Так, власне, цей твір і працю літератора оцінив відомий на Заході літературознавець Богдана Кравцев. У 1954 році видано твір з воєнного лихоліття „П'ять по дванадцятій". Ще за три роки з’явилася книга „Чого не гоїть вогонь". У ній змальовано героїчні дії УПА на Волині у період Другої світової війни. «Планета Ді-Пі» - хвилююча оповідь про тих, хто шукав дорогу на Захід, втікаючи від комуністичного «благополуччя», через які митарства вони проходили. Книги «На твердій землі» та «Слідами піонерів» розповідають про життя українських емігрантів за кордоном.

Бог відвів для життя на білому світі Власу Самчуку трішки більше 82 літ, він відійшов в інші виміри 9 липня 1987-го. Дружина його Тетяна пішла за світи 1990-го, проживши в цілому 87 років. На старості вони продали своє шестикімнатне помешкання і перебралися до пансіонату старших людей імені Івана Франка в Торонто. Позаяк самим обходити себе їм було уже важко. Пані Тетяна передала закладу 50 тисяч доларів США, які заощадила, для відкриття музею рідного їй Уласа Олексійовича.

Я довго розшукував у західній пресі повідомлення про цю подію, і все-таки знайшов. Газета «Свобода» у №192 від п’ятниці, 7 жовтня 1988 року, сповісила: «Відкриття музею-архіву св. п. У. Самчука». Нижче розміщено фото і репортаж із цієї події. (Про це можна прочитати тут - http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1988/Svoboda-1988-192.pdf). На торжестві була присутня і вдова В. Самчука пані Тетяна.

Аби все було зрозуміло, поясню, що моя особисто пильна увага до творчості великого літератора, літописця двадцятого століття пана Самчука продиктована ось чим. 21 лютого ц.р. в м. Шумську Тернопільської області мені вручили диплом і медаль лауреата премії імені Уласа Самчука за кращий публіцистичний твір 2016 року, якою, власне, визнано мою книгу «Свічка на вітрі» - читати тут - http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/151.pdf.

Зрозуміло, що я хочу досконало вивчити все, що було пов’язане в письменника з Україною, з якої він був по суті вигнаний. Принагідно зауважу: з свої 82 літ письменник прожив на наших теренах лише 22 роки, і то переважно у малолітстві.

Того ж дня я побував у комплексі - Тилявський літературно-меморіальний комплекс імені Уласа Самчука, який знаходиться в селі, неподалік Шумська. Тут певний час мешкав майбутній письменник. В одній з кімнат мою увагу привернула етажерка, наповнена книгами, дбайливо упакована целофаном. Щоб, напевне ж, їх не розікрали, аби, либонь, вони довше збереглися. Це література, якою користувався Улас Самчук. Вона бережно доставлена сюди з Канади.

Один із відомих тернопільських письменників, запримітивши мою пильну увагу щодо цього експонату, підійшов поближче і тихенько сказав:

-Як мені таємно повідомили працівники музею, з часу надходження цього багатства сюди, здається, 1995 року, ніхто, на жаль, не поцікавився тим, що знаходиться на етажерці. Ніхто не заглянув під целофан. Книги Самчука нікого не зацікавили…

Чесно кажучи, мене приголомшили ці слова. Скільки вже часу пройшло, ая й зараз не можу забути цей шепіт. Тому вирішив спеціально приїхати до Тилявки, переглянути літературу, яку нам, українцям передав благородний Улас Самчук. Знайшов ще людей, які готові були підключитися до того, щоб описати книги, котрі в музеї зберігає етажерка Самчука. За моїми даними там знаходиться 724 книги. Акцію ми планували провести у зеніті нинішнього літа, але нагальні домашні проблеми не пустили мене в дорогу. Поїздку дещо відклали. Але вона точно відбудеться. Хто бажає – приєднуйтесь. Пишіть про ваші пропозиції зі своїми контактними даними мені в особисте до Фейсбуку…