Що за життя без торжеств та ювілеїв!

Можливо, хто й пам’ятає з вас, друзі, рівно рік тому – 11.03.2017-го я тут, на цьому ж місці, у своїх блогах також, тиснув статтю, яка називалася «91 вершник під ворітьми моєї тещі». З нею можна ознайомитись нині тут – http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/26336.aspx

Це була своєрідна хвалебна ода матері моєї дружини – Ларисі Михайлівні Дем’янюк, гарній і милій жінці з Андрушівки Житомирської області. Їй тоді виповнився 91 достойний рік. Мені її літа видалися саме своєрідними оригінальними вершниками під ворітьми її обійстя, де вона весь вік звікувала, тому й так, власне, озаглавив ту публікацію. Незвично, може дещо чудернацьки й образно, власне, так, щоб запам’яталося. Онук моєї тещі, Володя Варгалюк, великий майстер комп’ютерної верстки, художник із Мукачева, виокремив ту статтю, обставив її побажаннями бабусі добра і щастя, які заслали тоді мої друзі під статтею у Фейсбуці, прочитавши ту похвалу пристойній жінці-трудівниці. Видрукував Володимир Володимирович той справжній свій публічний твір мистецтва на лощеному, дорогому папері, з яскравими привабними сердечками, які виставили мої читачі. Привіз і вручив ту красу рукотворну своїй любій бабусі. Не надивитися на ту яскраву, оригінальну картину, яку й почитати можна. Вона виглядає, як збільшена моя фейсбучна сторінка з публікацією статті про тещу. Хто навідається до неї у гості, має чим похвалитися Лариса Михайлівна. Он як зять із онуком постаралися!

Нині, слава Господу Богу, можна писати, що прибув під ворота Дем’янків уже й 92-ий благий рік-їздець. Вітати славну жінку-трудівницю. Бабуся жива й здорова. Як би з цієї нагоди сказала моя покійна мати, завжди гостра на свіже удатне слівце – «брикає Лариса Михайлівна».

Довкруги бабці клопочуться її старша дочка Катерина, з якої вона мешкає і моя дружина Ольга, яка покинула київську благодать та спокій, більше частину свого часу проводить біля матері. Якось вони, сестри, материні дочки телефонують мені і тамуючи веселий сміх, який, чую, аж розпирає обох, весело розповідають. Проснулася бабуся. Вони до неї, що, мовляв, хочеш, мамо? Може водички, може їсти подати? Бабця усміхнулася й каже жартома: «Мужика хочу…» Бабуся в розцвіті жіночих сил і чар, привабних слів і жартів! А що ж ви думали! Добірна людська порода!

Я сьогодні ж привітав Ларису Михайлівну з її гарним її днем і кажу:

-Ви пам’ятаєте, як рівно дванадцять років тому, ми святкували ваш вісімдесятилітній ювілей?

-Зачекай, - озивається вона. – Давай краще пригадаємо, як їздили на вісімдесятиліття твоєї матері. Коли це було?

-О! Це було… Нинішнього 1-го травня виповниться якраз.. Еге ж, двадцять років тому – 1998 року…

Справді, то ціла сторінка і в моєму житті. 1998-ий був, либонь, найважчим за всі прожиті літа. Бо за завданням недорікуватого Кучми 28 січня, це ж подумати лишень, наказом тодішнього міністра інформації, хоча в правовій державі ніхто окрім суду немає права вчиняти так, вольовим рішенням силоміць закрили очолювану мною газету «Правда України», заборонили її друкування і розповсюдження в Україні. Не чуваний у світовій практиці державний волюнтаризм і бандитський розбів від імені держави, але для мене і 128 працівників редакції - доконаний факт. Куди не вийдеш, не поїдеш, за тобою назирці наглядають люди в цивільному, по дві-три машини супроводу за редакційним авто. А 1 травня матері 80! Коли не позвоню, а вона, чути у трубку, пускаючи сльозу, все запитує: "Тебе ще там не зачинили, бо мені тут усі люди кажуть, що хочуть тебе в тюрму посадити?"

Я й вирішив, аби мати не хвилювалася за свого сина, якому явно готували пастку за сміливі публікації проти режиму рижого ідіота – широко і бучно відсвяткувати день її народження. Газета заблокована, не виходить, народ, сказати б, тиняється без діла по редакції, тому я на те торжество, яке мало відбудитися в моєму рідному селі Джурин Шаргородського району Вінниччини (за 360 кілометрів від Києва!) запросив усіх наших журналістів, дівчат-коректорів, машиністок, а їх тоді трудилося щось із вісім – одна краща іншої. Сіли ми в чотири чи п’ять редакційних авто. Накупляли щонайбільше закусити і випити, і 30 квітня прибули на обійстя бабусі. Гуртом на ще не зораному городі спорудили величезний шалаш. Збили широкі і зручні столи. Допомагали сусіди і родичі. А на ранок ударили музики. Вийшла моя мати в квітчастій терновій хустині, як молода на весіллі. Вітали її всі і квітами, і подарунками. В тому числі і моя теща, котра прибула з ріднею на Вінниччину з Житомирщини. Поліссяни все огладалися на круті подільскі горби, які височули довкола, на вапннякові штольні, що виднілися на виробках...

А як сіли за столи, моя дочка Тетянка, тоді починаюча школярка, підкралася до мого вуха й шепнула: «Я порахувла, як ти сказав. У шалаші зараз обідає 153-оє людей». Відповідаю їй: «А ти ще порахуй, скільки людей сидить на мурах, стоїть під ворітьми…»

Справа в тому, друзі, що у нашому подільському, справді чарівливому і солов'їному селі, що розташувалося у ярах і вибалках, є давня живуча традиція. На торжество – весілля, іменини, проводи на службу молодих бранців приходять, звісно ж, родичі та запрошені. Але коли починається розпал оказії, з потужним музичним супроводом, насамперед, запальні та веселі танці, обійстя звідусіль обступають люди, які не потрапили до столу, але котрим вельми цікаво побачити гостей, споглянути на те, як вони веселяться. Що, власне, собою уявляє торжество. Так на ювілеї моєї матері на кам’яних мурах, під ворітьми і хвірткою збилося аж 120 осіб, - стільки їх нарахувала донька, малолітня Танюша. Надвечір, я гукнув водія свого Льоню, й кажу йому:

-Візьми ящик горілки, якщо не вистачить – добереш іще самогоном з бідона, а також пляшок двадцять шампанського з нашого з тобою НЗ і, щоб гарно, в волю, почастував усіх до одного, хто стоїть за одвірками. Не церемонься, наливай по повній чарці, припрошай, і без пригощання не відпусти нікого…

Льоня визнаний мастак наливати/насипати і припрошати до чарки. За годину ті всі люди, веселі й співучі були вже на бабусиному обійсті. Танці були такі, що подібних у тих краях ніхто й не бачив. Особлвио ж на тому кінці, якийсь чомусь зветься Причепилівка. Не чув я таких щебетливих, задушевних пісень. Бо у розпал торжества, під хатою враз зупинився мікроавтобус, і з нього висиалася група людей з акордеоном, усі в барвистому українському вбранні. Чоловіки у смушевих шапках, вусаті та гостроокі. Дівчата рознаряжені, як з казки! Вони зайшли на подвір’я, як заспівали, як заспівали…. Їй-право, аж густі, головаті верби понад річкою, що струменить побіля обійстя, погнулися. Що за люди, хто і звідки – я тоді, чесно кажучи, й сам не знав. Зупиняти їх, виясняти, зрозуміло ж, не будеш. Треба б їм хоч би чарку та шкварку дати для зігріву. Понесли все їм на тацях у двір наші хазяйки. А вони махнули по чарчині, і в танок. З гопаком. Уперміжку з гостями. Співають, яе Боги! Кращу пісню за кращою ведуть. Весь народ окружив їх, і також співає. Добра моя мати тільки кінчиком хустини визбирує сльози. Мене бережно торкається рукою і стиха каже: «Ох ти ж і придумав…»

Аж згодом вияснилося: що це вітати мою матір, просту колгоспницю в минулому, Лікерію Феофанівну, прибула група артистів Вінницького музично-драматичного театру імені Садовського. Їх направили сюди мої вінницькі друзі. Вже й розрахувалися з артистами, з мене лише чарку піднести. Думаю, тепер ви зрозумієте, що там було за торжество у моєї матері на іменинах.

Я й по нині щиро вдячний, що не зважаючи на опалу, котру влаштувала тодішня центральна влада щодо мене, як головного редактора єдиного в Україні потужного (наклад газети склав 700 тисяч примірників!)в опозиційного видання, приїхали на торжество перший заступник міністра фінансів України, мій друг Станіслав Буковинський, генерал-майор, заступник командуючого Протиповітряної оборони України Олександр Васильович Костюк, суддя тоді Верховного суду України Анатолій Якович Кияшко, його дружина Ніна Гнатівна – тоді керівник юридичного управління Верховної ради України, керівник управління ГУ МВС у Вінницькій області Микола Миколайович Горобець з дружиною Наталкою.

Потім мені розповідали, що наша сусідка баба Горпина, геть древня жіночка хвалилася: «Ніколи в житті не знала, яке воно те чампанське, а в Лікори Горобчихи попробувала – дуже колюче, солодке і страшно в голову б’є». Дід Гнат Гавазюк, ще один наш добрий сусіда і батько мого друга Васі, з яким ми десять років поспіль корів за селом пасли, так, бідняка, захмелів, п’ючи горілку і запиваючи її шампанським, що йти просто не зміг. Вирішив лізти додому… рачки. Але вдарився не в кінець села, де його видніється хата з-під наших воріт, а до центру Джурина. Його розвернуть люди, кажуть: «Повзіть, дідуню, он туди-он, у бік Вербівки, бо вам туди треба…» А він не дається, сердиться: «Я сам,- каже, - знаю куди мені тра…»

Довго легенди ходили в районі про те торжество, бо на нього приїхала і частина керівництва Шаргородщини. І начальник райвідділу міліції був, і прокурор тодішній, кілька голоів колгоспів, моїх друзів навідалися. Не побоялися київської влади. Молодці, і спасибі тим людям, що вшанували мою маму, яка все своє життя селянське чесно трудилася у буряківничій ланці на ті проклятющі трудодні.

Але підоспіло вісімдесят літ моєї тещі. Ну, погодьтесь, було б незручно, якби я матері влаштував такий шикарний бенкет, що й про нього і нині, через двадцять літ пам'ятають, згадують, лиш коли заявлюся у ті благословенні краї, а про милу й чарівну нашу Ларису Михайлівну забув. Дванадцять літ тому я трудився керівником патронатної служби Міністра аграрної політики України. Як хтось казав – у Міністерстві хліба, сала, ковбаси і вина з горілкою. До складу відомства тоді входили й аграрні університету. Ось я й зателефонував ректору Житомирського сільськогосподарському вищу Антону Малиновському. Знав його добре за попередньою роботою на посаді глави Житомирської обласної державної адміністрації. Кажу приблизно таке. Відомо, що на конкурсах ваші студенти-аматори завжди перемагають серед вузів галузі. Чи не можна було б двійко-трійко ваших голосистих та співучих хлопів=дівчат запросити на ювілейне торжество в Андрушівку, до садиби моєї тещі. Я з ними, як надежить, розрахуюся, скільки б вони не замовили за той імпровізований концерт. Нехай скрасять наше застілля молоді та юні гарною піснею та примовкою. Організую транспорт їм додому.

Антон Станіславович наче чекав такого мого прохання.

-Будуть, - переконливо каже, - наші люди. Не турбуйтеся, обов'язково будуть наші хлопці та дівчата. Сільки там їхати до тої Андрушівки. Організують вам таке торжество, що бабуся до кінця днів своїх пам’ятатиме їхні веселі і радісні співи… Вони це дуже файно вміють робити...

Вирішили святкувати ювілей в Андрушівці. У велику кімнату на 45 квадратних метрів, бо на вулиці 11 березня ще було холодно, набилося, спасибі всім, стільки людей, що хоч бери та стіни хати розсовуй для комфорту. Всі шанують, поважать нашу Ларису Михайлівну, аж бігом біжать її вітати. Все своє життя трудилася вона в бухгалтерії цукрового заводу. Вона всіх знає, і всі її...

І ось уже гості за столом, я хвилююся, все скритно поглядаю на годинник, чекаю дзвоника від студентів, які за домовленістю мають самі добитися до Андрушівки. Наготував авто, щоб вискочити за ними, довести під хату, напевне, з автобусної станції. Коли це дзвонить мій мобільний телефон. На моє здивування, чомусь озивається сам пан Малиновський, каже: «Вигляньте у вікно, наша бригада уже під вашими ворітьми…»

Вискакую з хати. Боже ж ти мій милий! Стоїть «Волга», поруч з нею сам пан ректор університету А.С. Малиновський, весь у красі і повазі, високий, бровастий, водій тримає в руках музичний центр з динамиками і мікрофоном, а ще трійко чарівних, як писанок дівчат притупцюють. Сказати б, юними копитами землю б'ють. Одна краща іншої! У вишиванках, червоних спідничках, у червоних чобітках, у віночках з яскравими биндами. Ніжки під ними точені… О-йо-йо-й! Скільки ж неперквітного чуда до нас! Волоокі поліські красуні, немовби з картинки Богині зійшли…

Як ступили мої дорогі гості з голосистою піснею до світлиці, всі від здивування аж роти повідкривали. Чарки, виделки у бік відклали, в очах здивування і захоплення. Це що ж за артисти такі вишукані?! Звідкіля тут взялися?! А я про цей сюрприз нікому, навіть дружині жодним писком не обмовився: боявся, а мій задум враз зірветься! Не хотілося осоромитись. Лариса Михайлівна, дивлюся, аж нібито розцвіла. Значить, догодив тещі... Хоч раз на віку...

А яким же ж удатним, голосистим виявився Антон Станіславович Малиновський. Чорнобровий, циганкуватий, видний чолов'яга. Між дівчатами, як легінь у вишитій сорочці під свою природну смуглявість... Йому б на сцену йти, їй-право, не загубиться серед знаних артистів. А скільки ж він, сокіл ясний, знає тих чарівливих пісень – і давніх козацьких, і про долю, і про жінок-трудівниць. Задушевних і ніжних. А дівчата… Що вони лишень не витворяли на тому березневому торжестві. Здається, ні на мить не залишалися ми всі без пісні, без дотепного жарту.

Дванадцять літ поминуло відтоді, а мені Лариса Михайлівна щороку разів п’ять згадає, скаже: «Ох, Сашко, яких же ти привіз на мій ювілей гарних артистів. Ніяк не забуду».

При всіх вітаючи нині публічно з 92 роковинами рідну тещу, кажу: «Нехай доживе Лариса Михайлівна до свого 95-ліття, повне подвір’я в Андрушівку привезу Заслужених і Народних артистів України. Щоб їй заспівали... затанцювали..." З культурою вона дружить усе життя. Її чоловік, Іван Онисимович Дем’янюк 35 років в Андрушівці керував районним відділом культури. Вона вельми поважає цих людей - артистів...

Нехай це буде своєрідним стимулом їй до столітнього життя!

***

На фото, яке зробила моя донька Тетяна три роки тому, Лариса Михайлівна Дем’янюк у своїх 89, як у шістдесят!