"Розвідка духу і людських душ від Володимира Шовкошитного", - Горобець

Книги і люди

Він таки справді дивовижний чоловік цей геодезист людських душ Володимир Шовкошитний. Геодезист, бо все у нього в цьому житті розпочиналося з геологорозвідувального технікуму.

Це він безпосередньо очолював процес ексгумації тіл та перевезення трун з останками Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, наших національних велетів духу й Героїв, замучених радянськими сатрапами в Пермському краї Московії, перепохороненням їх на Байковому кладовищі у холодному листопаді 1989-го. Я добре пам’ятаю ту затяту, вперту, мовчазливу ходу ста тисяч гнівних людей, які грізно посувалися за тлінними останками синів українського народу, яких несли побратими від пам’ятника Тарасу Шевченку до їхніх нових могил на Байковому цвинтарі. Влада боязливо мовчала, бо варто було з’явитися іскринці, як спалахнула б неймовірна пожежа…

Слава Богу все обійшлося. Але вже тоді було переконливо зрозуміло, що ми не брати, що нам іти не однією дорогою з московітськими псами, охоронцями україноненависної імперії. І гостріше всіх це відчував, звичайно ж, він, директор картини і сценарист фільму, який українські патріоти знімали в ті дні під промовистою назвою "Просвітлої дороги свічка чорна". Той, хто буквально виривав тіла наших національних душе пастирів українського духу з лабетів вертухаїв-ненависників.

Сьогодні Володимир Федорович Шовкошитний займається не менш відповідальною справою – він відбирає з кращих рукописів, які з’являються в Україні, усе найдостойніше, що створено і письменниками, і першопроходцями в царині краснописьменства, але таке, щоб обов’язково зацікавило вимогливого читача, видає на книжкові полиці, поширює в народі. Казати б, і нині просвітлює дорогу всім…

Як демонструє архів Фейсбуку, Володимира Шовкошитного завжди багато на всіх книжкових ярмарках у регіонах. Тільки 8 лютого цього року випало йому показати свій новий літературний товар лицем у Києві. Сталося це в Національному літературному музеї України, на вулиці Богдана Хмельницького, 11. І я, звичайно ж, поспішив туди. Подивитися книжковий доробок В. Шовкошитного, що називається пощупати його…

Було там багато писучого люду, думаю, вони розкажуть іще своїм читачам, які саме книжні новинки представлялися Володимиром Федоровичем у Літмузеї, кому з окремих авторів вручалися премії за попередньо видані книги. Я просто припізнився на захід і тому не все почув і побачив.

Приємно вразило мене одне. Пан Шовкошитний доволі похвально відгукнувся про свіжовидану книгу «Іншопланетна Рашка», авторкою публіцистичного шедевру якого є Єлизавета Мельниченко.

Письменник-публіцист Єлизавета Ігорівна Мельниченко

Почувши це прізвище, я насторожився. І тільки встиг подумати про те, як пан Шовкошитний тут же роз’яснив:

- Це добротний твір дочки знаменитого публіциста і вченого Ігоря Мельниченка… Його повинна пам’ятати читаюча Україна…

Я так і подумав, що коли дочка великого публіциста, то неодмінно ж, либонь, Ігоря Мельниченка.

Коли у кінці минулого століття я трудився головним редактором газети «Правда України», у нас, без перебільшення, найпотужнішим автором зі сторони, з-поза штату був шикарний публіцист, відомий український науковець Ігор Петрович Мельниченко. Я, траплялося, телефонував йому увечері, пропонуючи потрібну нам тему, і він уже обов’язково наступного ранку приносив готову, казати б, свіжотесану статтю. Ми кидали її в машинописне бюро одразу на декілька машинок, і через годину мені приносили двадцять сторінок машинопису. Це якраз була газетна полоса формату А-2 на замовлену тему. Статей меншого розміру І.П. Мельниченко писати не вмів. Це був, можливо, єдиний його маленький недолік, як автора.

Крайня праворуч книга Єлизавети Мельниченко
Але ж яке це шикарне було чтиво, друзі! Відірватися не можливо. Після виходу такої аргументованої, переконливої публікації декілька місяців йшли листи-відгуки від читачів. Його вишукана публіцистика нікого не залишала байдужим…

Я якось здумав: а куди з читацького горизонту подівся блискучий автор Ігор Мельниченко? Звернувся до Гуглу в Інтернеті. Ні, на жаль, жодної згадки там не знайшов.

Розповідаю про це Єлизаветі Ігорівні Мельниченко, яку відшукав тут, на презентації книг, виданих друкарським цехом Володимира Шовкошитного.

Книги видавництва Володимира Шовкошитного

Вона пояснює:

- Батька вже давно немає серед нас – з 2004 року, Тепер я – каже красива пані, - освоюю його важке, але вельми цікаве ремесло. Нинішня моя «Іншопланетна Рашка» - фактично друга моя книга публіцистики. Про що вона, думаю, здогадатися не важко. Маю нові задуми і плани. Розраховую порадувати ще не раз своїх прихильників новими творами. До цього мене підштовхує і чудова мотивація. За перший свій публіцистичний роман «І засяє сонце» я щойно удостоєна Літературної премії «Тріумф» імені Миколи Васильовича Гоголя. Це достойне визнання моїх авторських заслуг.

-Які ж у вас там герої?

-Герої? Думаю, що вельми цікаві… І навіть багатьом відомі. Товстосум Бена Ізраїлевич, під доларовим дощем веде у крісло глави держави Ізю Зєльонкіна, клоунах у коротеньуих штанцях. Розступіться, подайте йому булаву! Він зіграє роль козацького гетьмана. Зрозуміла картина? Для мене важливо було наситити її яскравими зображальними моментами. Якщо є премія, значить ця робота мені, напевне, все-таки вдалася.

У нашій розмові я пригадую епізод із наших стосунків з батьком Єлизавети Ігорівни – Ігорем Петровичем Мельниченком. Розповідаю їй. На початку дев’яностих років важко було з грошовою масою, підприємства поміж собою використовували бартер. Ось ми в газеті добре прорекламували продукцію Бердичівської меблевої фабрики. Вони вирішили розрахуватися з нами, що називається, натурою. Якось приїхала кілька їхніх майстрів і обшили кабінет головного редактора гарними меблевими панелями. Вийшло пристойно і красиво.

Заглядає якось до мене пан Мельниченко. Оглянувся, походив сюди-туди, оцінив усе по-достоїнству і каже:

- Сюди конче потрібна гарна картина… Я вам принесу… У мене друг Народний художник СРСР, він, думаю, відгукнеться на вашу потребу…

- І що? – запитанням випереджує мене Єлизавета Ігорівна.

- Приніс. Чудову, велику. У кольорах і напівтонах, з красивим небом і прекрасним сонячним лугом. А знаєте, що на ній головне було зображено?

- Що? - жваво відповідає мила пані.

- Гарна-гарна корова з телятком. Ігор Петрович заявив, що це образ України, яка щедро напуває всіх своїм молоком. Чесно кажучи, багато, хто з моїх знайомих і друзів не розумів цього образу. Але корову, як живу істоту, я надзвичайно люблю. З першого по десятий клас я пас нашу годувальницю за селом. Без молока я жити не можу, і вона мене здорово надихала, коли я залишився наодинці у робочому кабінеті, пишучи статті у газетний номер. Так що спасибі вашому батьку за той незрівнянний подарунок, - кажу милій і чарівній пані Мельниченко.

А це б фото я назвав так: «Війна і література». Дивіться ж, ось праворуч працівники Національного музею Літератури України, як вони мені сказали, вже п’ятий рік поспіль, без перепочинку, плетуть маскувальні сітки для фронту. Вже було далеко за вісімнадцяту годину п’ятниці, 8 січня ц.р., але четверо людей (двох із них не видно на фото, вони поруч зі мною, робили заготовки для зав’язок) підуть додому лише тоді, коли закінчать плетіння мережива на війну. Далі ви бачите стіл з представленими для огляду і продажу книгами видавництва Володимира Шовкошитного. А там далі зібрався гурт людей. Накрили стола. Там письменники, верстальники, художники, які роблять книги, після презентації творів. Окремі з них вперше зустрілися поміж собою. Є про що поговорити… Книги, як ось хоч би «Іншопланетна Рашка» Єлизавети Мельниченко, теж для фронту…


- Батько завжди дружив з художниками, - мовить начебто у відповідь Єлизавета Ігорівна. – Творчі люди цього плану його найбільше надихали. Тому у нас дома багато картин. Друзі йому дарували свої полотна. А те, що він вам привіз, напевне, робота Народного художника Смирнова. Це був близький його друг… А де та картина нині?

- О, цього я знати, на жаль, не можу. За особистим завданням Кучми очолювану мною газету, єдину тоді опозиційну до влади, правоохоронці розгромили, знищили. Мене ж заарештували під надуманими приводами, а редакцію буквально потрощили. Я після звільнення з того полону на те згарище більше не ступав. Хтось ту картину, напевне, украв… Принаймні, доля мені її невідома… Саме за той бандитський розбій тоді Л. Кучму вперше визнали "ворогом преси №1 у світі".

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Тепло рідної призьби

субота, 25 травень 2019, 16:07

І в морі пам'ятай своє джерело... У середині нинішнього тижня їздили ми з дружиною на Вінниччину, в мої рідні краї – у Джурин, що лежить якраз посередині міжлуччя Південного Бугу і Дністра, де, як свідчить древній літопис, в середньовіччя стояла знамен...

Хіти тижня. "Орден з прапора газети на продажу", - Горобець

понеділок, 20 травень 2019, 0:35

Історія нинішнього дня. У радянські часи для таких, як я газетярів, весняна доба 5 травня вважалася найурочистішою в року, позаяк це було велике і світле свято – день преси. Усі мої колеги і я ж, звичайно також, того ранку очікували на повідомлення про...