Постамент для Чикаленка - 3 (закінчення)

Про Чикаленка і його гостей у Кононівці на Черкащині, про примхливу долю Олександра Гетьмана, про останній прихисток праху великого мецената і філантропа, письменника-публіциста в Подєбредах під Прагою

Для тих, хто на Інтернет-ресурсі «Патріоти України» прочитав мої дві попередні розповіді про великого і мудрого українського мецената, видавця, публіциста Євгена Чикаленка, доповім вам, друзі, що прилюдну свою обіцянку, дану в тих публікаціях, успішно виконав: сьогодні вмонтував до статті в Вікіпедії про село Кононівку Драбівського району Черкаської області суттєве, як я вважаю, вельми цікаве доповнення. Насамперед викинув звідтіля якесь, на моє переконання, обгризене, недолуге кількарядкове повідомлення, зроблене кимсь, хто явно боявся розповісти всю велику правду про знаменитостей, котрі понад сто літ тому мешкали і гостювали в цьому селі, про Михайла Коцюбинського, наповнив інформацію новим, більш об’ємним, густим змістом. І про Олександра Олеся, Бориса Грінченка, Дмитра Дорошенка, котрі перебували в Кононівці, про багатьох інших справжніх наших українських велетів думки і слова, які були гостями відомого на всю Україну і Європу поміщика Євгена Чикаленка, котрий свого часу поселився в Кононівці, об’єднавши довкруги себе всю демократичну знать кінця 19-го і початку 20-го століть. Чия поява в цих чарівних краях, з частими перебуваннями помимо Кононівки і в Києві, дала, відомо, величезний поштовх у розвитку українського національного, ліберально-демократичного руху, української мови, культури, літератури, призвела до появи на наших рідних теренах перших україномовних газет – «Громадська думка», а за тим і «Рада». Меценат і філантроп, видавець Чикаленко своєю активною і цілеспрямованою підтримкою українства, по-суті здійнив цілу революцію на ниві рідномовної наші культури, літератури, інформування мас, і за це йому доземний уклін від усіх тих, хто розуміє, що таке підтримати добрі починання мудрих людей.

Я вже якось писав, що з початку вісімдесятих років працюючи в центральних масових газетах «Сільські вісті» та «Правда України», я в силу виконання службових обов’язків побував ледве не в усіх районах України. Поставив перед собою таку мету – всюди побувати, і майже виконав…

Довго тепер гортав у блокнотах старі записи, шукав сліди того, чи не завела колись-було доля мене на Драбівщину. І, знаєте, таки віднайшов подібні помітки, зроблені у тих краях. Виявляється бував я там, навіть заїздив якось і в тамтешній колгосп імені Коцюбинського у селі Кононівка. Записів про це зовсім небагато, здебільшого дані про отриману врожайність, названо імена кращих жниварів і доярок (такою тоді, на жаль, була українська журналістика), але добре пригадав я тамтешнього керівника – першого секретаря райкому партії П.В. Зубка Завзятий, моторний був чоловік. Петро Васильович ще тривалий час після здобуття Україною незалежності керував районом, бо не комунякою був, а добрим, надійним господарем. За що й шанували його в області і селах. Пригадую якось навіть запросив на рибалку з шашликами й кільцем "кривого мняса" у дорогу...

Ми поїхали на ті культурні "планери" удвох з редакційним фотокореспондентом "Правди України" Петром Приходьком. Багато цікавого почули про людей того краю, про справи селян. Але ніхто й ніколи тієї пори навіть не обмовився про давнього предка їхнього багато на щедроти землі Чикаленка, його маєток, вікопомних гостей Євгена Харламовича, які, казати б, свого часу витоптали стежки в алеях тінистого парку, понад озерами поміщика. І мені зрозуміло чому: існувало жорстке інформаційне табу на подібну тематику, що насамперед стосувалося духу вільності, україномовства, накладене комуністами. За інерцією, либонь, діяло воно і в перші роки після звільнення України від московської орди. Витравлене десятиліттями вельми повільно поверталося на свої круги.

Звичайно, що я неймовірно зрадів, віднайшовши ці записи, відновивши в пам’яті події перебування в краю Шевченка і Чикаленка. Зателефонував фотожурналісту Петру Приходьку, попросив його віднайти телефони Петра Зубка, з яким вони, до речі, колись зійшлися близько, навіть, здається, приятелювали й сім`ями. Мені хотілося розпитати Петра Зубка про Кононівку і, звичайно ж, про маєток Чикаленка, історію з офіційним замовчуванням його перебування на Драбівщині. Хто ж краще Зубка знав подробиці, деталі всього цього! Бачите ж, навіть у Вікіпедії про перебування М. Коцюбинського в селі написали, а про велета морального духу, того, хто завжди матеріально підтримував Михайла Михайловича, хто виділяв йому кошти на лікування, на поїздки за кордон, до кого, власне, письменник і приїздив у село, над річку Чумгак, в кого мешкав, - і не обмовились. Я готовий навіть був тут же зібратися і поїхати в Кононівку…

До речі, у кінці минулого року в київському видавництві «Фенікс» вийшла друком моя книга «Постаті з вирію», в якій на сторінці 102 є розповідь «Краватки для Коцюбинського». Це повідь про те, як Євген Чикаленко і Михайло Коцюбинський їздили удвох за кордон. Михайло Михайлович страшенно полюбляв краватки, і Євген Харламович, догоджаючи знаменитому письменнику, накупив краснописцю цілу в’язку цих апартаментів гардеробу. Книгу читайте за адресою - http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/151.pdf

Виявилося, останніх років п’ять мій колега по журналістському ремеслу Петро Приходько просто не спілкувався з Петром Зубком: обох заморочили пенсійні справи, болячки... Старість дійсно не радість. Вечірній дзвінок мені від Петра Олексійовича геть розчарував: виявляється, П.В. Зубко пів року тому… помер. Земля йому пухом, царство небесне!

Ще Приходько розповів, що вдалося порозмовляти з колишніми друзями Петра Васильовича. Настрій в усіх жахливий. Кажуть, район фактично розвивався до тих пір, поки ним активно керував пан Зубко. У райцентрі і селах споруджено тільки те, що штовхав поперед себе, силою влади всяко змушував робити Петро Васильович: дуже активною, колективістською людиною був він. Всі начальники після його лише грабували. Нині ж районом керує якийсь засланий сюди колишній військовий – горе і сміх. Не буду вдаватися в деталі. Бо все, на жаль, тут рветься і валиться. А Чикаленкова Кононівка ледве жевріє. Майже все там вимерло, спустошилося, поросло бур’янами, вилюдніло. Нікому там не згадати, ні пом’янути святого чоловіка Євгена Харламовича Чикаленка, вклонитися стежкам, якими ходили понад сто літ тому його високі Гості, Великі Українці. Така ситуація, пані й панове…

Не можу не завершити й оповіді без заключних слів про Олександра Гетьмана, як я його про себе величаю – вінницького "зайчика", (мабуть, із року 1973-го роблю це, коли, власне, вийшов на екрани однойменний фільм). Надто Сашко нагадував мені головного героя кінокартини…

Несподівана фізична сутичка з хворим на голову, як я вважав, кадебістом у тодішньому «святому місці» - кабінеті другого секретаря райкому партії, змусила мене геть забути про будь-яку нову зустріч з газетярським побратимом по вінницькому «хліву» в обласній молодіжній газеті Олександром Гетьманом. Просто більше не хотілося навіть чути безглуздих звинувачень у тому, що я начебто шукаю зустрічі з ним заради створення якогось там антирадянського підпілля, чи ще чогось подібного. Було добре зрозуміло, що КДБ його надійно «пасе». Через те, я більше навіть не плекав надії бодай заглянути до профільного журналу Мінсільгоспу, який розміщався за метрів шістсот від кафедри журналістики КДУ імені Т.Г. Шевченка, де здобував я фах.

Одначе, мені все-таки якось несподівано зустрівся Сашко у Києві.

Здається, на останньому курсі навчання на факультеті журналістики ми складали якийсь проблемний іспит. Відбувалося це в червоному корпусі держуніверситету імені Тараса Шевченка. Веселі і радісні після аудиторної екзекуції, ми з хлопцями-побратимами розжилися на пляшку-другу «Вермуту», і почергово тихенько потягуючи той «шмурдяк» з чийогось портфеля, як коні з опалки, щоб не попастися на очі міліції і дружинникам, весело гелготіли, вмостившись на крайній від пам’ятника Кобзарю лавці у Тарасовому парку. Уже вечоріло. Починала сіятись мжичка. Люди прискорювали ходу, шукаючи порятунку від опадів, які починалися. Ми теж обговорювали нове можливе місце прихистку. І в цей час я побачив, як мимо нас, алеєю, увібравши голову в плечі, з піднятим коміром чи то плаща, чи пальто, мимо пройшов невеличкий Олександр Гетьман. Невисокий, навіть щупленький. Ну, точно, як «зайчик» з того смішного кінофільму. Я на мить остовпів, і не знав, що робити: гукнути, наздогнати? Що казати? Про візит «гостя» із КДБ?

Він півколом обігнув величний пам’ятник Тарасу Григоровичу, прямуючи у бік жовтого корпусу університету... Я не кинувся йому в слід, либонь, мене таки добре полякали поганці-кадебісти. Гидко зізнаватися в цьому, але героя з себе не корчитиму: не пішов я за Гетьманом, ні...

Через деякий час уже працюючи в апараті газети «Сільські вісті», я на котрійсь із нарад з проблем розвитку АПК зустрів головного редактора журналу «Тваринництво України» (ТУ) Анатолія Івановича Бондаренка (покійний уже). Був він високого зросту, геть худорлявий, як щогла, чоловік. (Борони Боже, не сплутайте з товстуном із ТУ, котрий точно працював там сексотом КДБ, який свого часу «заклав» про мій візит до Гетьмана у «контору глибокого буріння»). Поцікавився в редактора про співробітника журналу Гетьмана. Бондаренко відповів, що Сашко вже давно у них не трудиться. Сам розрахувався, і кудись, здається, виїхав. Куди саме – не відомо…

І нині також…

На першу й другу мої публікації відгукнулося чимало людей. Бо статті були розміщенні окрім мого блога ще й у Фейсбуці. А головний редактор такого цікавого і популярного видання «Воля народу» Михайло Роль, яке розповсюджується майже в двісті країнах світу, де є діаспора українців, виставив тексти й на своїх сторінках. За це йому велика і щира подяка!

Серед інших відгук написала й мила, чарівна пані Галина Щербій, вона трудиться заступником директора одного з київських ліцеїв. Ось її відгук:

«Дякую, дуже цікаво, а я мала можливість бути в Подєбрадах на кладовищі, там є могила-склеп, де написано, що у цьому місці знаходиться прах українців, серед яких і останки Євгена Чикаленка…»

Я розшукав Галину Омелянівну. Виявляється, що їхній ліцей щоліта проводить обмін студентами, які вивчають чеську та українські мови відповідно. Практику діти навзаєм проходять улітку. Ось і зараз в курортному містечку Подєбради неподалік Праги, де з ласки президента ЧСР Томаша Масарика на початку двадцятих років минулого століття знайшли прихисток у кількох українських вузах декілька тисяч учорашніх вояків Української Галицької Армії, Українських Січових Стрільців, члени бойових дружин петлюрівців, а також члени уряду, чиновники УНР, перебуває група молодих киян на чолі з педагогом Оксаною Даниловою. Пані Щербій пообіцяла, що ближчими днями зв’яжеться з нашою делегацією, попросить привезти звідти знімки могили Євгена Чикаленка. Справа в тому, що я ніде і ні в кого не прочитав, в тому числі й у Вікіпедії, де, власне, покоїться прах великого мецената й публіциста. І ось я отримав цей знімок, дивіться:

Прах Євгена Чикаленка захоронено в Подєбредах, курортному містечку неподалік Праги, де знайшли свій спочинох багато членів уряду Української Народної Республіки, вояки Української Галицької Армії, Українських Січових Стрільців, люди, які боролися за незалежну і вільну Україну сто і більше літ тому. Щира вдячність за світлину милим і чарівним працівницям Київського ліцею Галині Щербій та Оксані Даниловій.

…І все-таки я одержимий ідеєю побачити пам’ятник Євгену Чикаленку у центрі Києва. Краще б усього, звичайно, на місці Леніна побіля Бессарабки. Хоча загалом, це й не так принципово, де саме він стоятиме. Головне в столиці української держави, яку Євген Харламович так натхненно любив, а ще більше зробив матеріально й морально для розквіту центру українства, нашої культури, літератури, національного газетярства, насамперед.

До здобуття незалежності, суверенітету України, розвитку української мови, культури, краснописьменства Євген Чикаленко доклав зусиль, як мені видається, найбільше за всіх тогочасних авторитетів. Тільки нам, хто розуміє це, прагне до достойного увіковічення його пам`яті нині, не треба ледачкувати, даремне втрачати час, не тільки ляпати язиками, а й уперто перти робочого плуга. Об’єднуватись задля повернення в ряди шанованих в Україні людей таких подвижників, яким був незабутній меценат, філантроп, публіцист. А то ж, бачите, виходить як. Я написав уже третю статтю про Євгена Харламовича, а організація імені Є. Чикаленка, під проводом Ю. Гнаткевича робить вигляд, що не читала, не бачила їх, водночас проливаючи сльози на предмет того, що їхнього кумира ніхто не знає, не голосує за нього, як за претендента на перейменування центральної столичної вулиці та станції метро імені Льва Толстого у Києві.

На жаль, так воно й далі буде, мало хто знатиме, друзі, великого подвижника, шануватиме його, якщо будемо лише мріяти про його славу, а не наполегливо, конкретно діяти. При чому творити агресивно і наступально. Як це роблять щодо поширення авторитету своїх кумирів євреї, московіти.

Чому б, приміром, не випустити спільними зусиллями брошуру з запропонованим мною текстом про пана Чикаленка. (Якщо є кращий доробок, доступніший, за основу беріть його, доповнюйте його моїми начерками!) Видайте брошуру на найпростішому папері. Але масово. Вручати, як мені видається, такі буклети варто кожному громадянину в центрі столиці, побіля і на станції метро Л. Толстого, на вулиці його імені…

Є знамениті слова Євгена Чикаленка про те, що Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини гаманця…

  1. ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО і ЙОГО ГАЗЕТА "РАДА"

Давайте й ми будемо поспіль шукати тих, хто готовий поділитися своїми надбаннями заради того, аби достойний моральний авторитет нашої нації пан Чикаленко зайняв невдовзі своє належне місце серед достойників України.

Опублікував: Олександр Горобець
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Здрастуй, жовто-блакитний брате!

четвер, 22 серпень 2019, 13:59

Я зіскучився по тобі! Заради цього, гадаю, варто жити, аби бодай раз на віку хлюпнула в душу висока мить почуттів єднання з рідним народом, як те сталося, до прикладу, пригадую, в один із щасливих днів кінця 2013 року. Спускаюся ескалатором на котрійсь...

Навіщо З'єднаним Стейтам Америки Ґренландія? - Горобець

четвер, 22 серпень 2019, 0:05

Непросте питання. Зателефонував знайомий, і хоч ми з ним на телефонних перехрестях не зустрічалися вже років півтора-два, запитав, начебто, ми вчора розмовляли:. - Так що, пане письменнику, будемо віддавати чи нехай Трамп оближеться? - Що й кому віддав...