"Поки кінь, доти й кузня", - блогер

1. Польський «Флірт» в українській упаковці

На Петра і Павла маю кількох друзів-іменників. Розкажу про двох із них.
У далекому Лос-Анжелісі (США) багато літ уже видається російськомовна газета «Пятница». А ось понад двадцять три роки головним редактором її беззмінно трудиться киянин Арнольд Костянтинович Мельник. Колишній блискучий спортивний журналіст, близька для мене людина.
Коли 1987 року, як тоді говорилося, за рішенням директивних органів, мене із газети «Сільські вісті» перевели на роботу до тодішнього начебто флагмана української журналістики газети «Правда України», Арнольд уже очолював підрозділ спорту, який фактично забезпечував матеріалами останню полосу видання. Тоді ж народ, як відомо, завжди починав читати газету саме з четвертої, заключної шпальти. Офіціоз мало кого цікавив. Тому її гарячими, «цвяховими» матеріали повинні були забезпечувати мастаки слова. Казати б, журналісти-віртуози. Саме таким вважався у редакції товариш Мельник. Гостромовий, вельми авторитетний журналіст. Відома людина у спортивних колах. Арнольд Костянтинович цікаво і вміло писав про футбол та й про всі інші види змагань також. У нього була своя багата пошта від читачів. Іноді дівчата з відділу листів дославтляли їх йому мішками.
Я зайняв робочий стіл в одній кімнаті із Мельником. Відтак мені, що називається зблизька довелося бачити, як народжуються його публікації, вітатися з усіма людьми, хто заходив до нього. А це було багато відомих людей, громадян зі славними прізвищами.
Коли 1991-го мене неждано-негадано обрали головним редактором видання, Арнольд Мельник якось прийшов із незвичною пропозицією: давай, мовляв, я очолю мале підприємство, котре організуємо при редакції газети. Воно зароблятиме кошти для фінансування видання. Я сприйняв це, як Божу поміч. Що тут гріха таїти: ми всі тоді радянські журналісти до часу Незалежності України, чесно кажучи, жили на всьому готовому. Всі без винятку видання фінансувалися з державного бюджету. Хто мав більшу ложку, хто меншу. Звідкіля там бралися кошти, нікого з газетярів, у тому числі й керівництво редакції не цікавило. Ніхто не рахував затрат на поліграфію, розповсюдження преси, на зарплату, відрядження, гонорари. Черпали, як воду з колодязя. Ось на мою шию й упала ця болюча ресурсна проблеми з першого ж дня роботи на чолі видання. Окрім того, ще потрібно було негайно робити крутий політичний віраж у зміні змісту газети. Її належало з колишнього бойового листка цк кпу перетворити в демократичне видання. А це далеко не всім подобалося…
Уже за декілька місяців стало зрозуміло, що Арнольд Мельник знайшов для ПУ достойне альтернативне джерело фінансування. Вів поїхав, приміром, до Польщі і через тамтешніх друзів зумів укласти угоду про друкування нашим малим підприємством для одного з тамтешніх центральних видавництв варіант екстравагантного журналу «Флірт». Наше рідне видавництв стало просто на нас молитися, бо ми завантажували роботою і його цехи. Звичайно ж, знайшлися чистоплюї, котрі почали строчити доноси. Мовляв, що це робиться: «Правда України» випускає вульгарне видання? Рятувало те, що все це не розповсюджувалося в Україні. Що жоден із перевіряючих не володів польською. За умовами контракту журнал у нас просто друкувався, продукція його опломбовувалася і автомобілем відправлялася за кордон. Ми отримували за те гроші. Та ще й у валюті. Які ж дорогоцінні були для нас
ті копійки! Я все життя буду вдячний панові Арнольду за його вдалий комерційний хід.
Приїхавши до США, Арнольд Мельник весь набутий досвід включив у роботу за океаном. Можливо й дивно, але це факт, його винахідливість і мудра комерційна жилка, на скільки мені відомо, не раз рятувала і газету «Пятница» із Лос-Анжеліса від дуже важких часів. Газета нині успішно здраствує, як і її головред.
Нині моєму старшому колезі 82-и, але він, як бачите на світлині, не по літах бадьорий і активний. Повен сил, енергії завзяття.
Якось Арнольда Костянтиновича я запитав: «Навіщо тобі ті далекі Штати? Що ти виграв тим, що покинув Київ, престижну кавритру на самому Хрещатику, до речі, в будинку навпроти колишнього ЦУМу?»
Відповідь мене вразила. Нею я поділюся з вами, думаю, що пан Арнольд не образитьчя за цю відвертість.
«Я двічі за цих 23 роки мав померти, - сказав він. – Двічі до мене чіплялася страшна, майже невилікована болячка. Діагнози були стовідсотково провальні. І тільки завдяки тутешнім лікарям, справжнім чудотворцям, я вдруге ожив, поборов страшне лихо. От що таке Америка. Як мені на неї не молитися!»
Що тут скажеш, міцного тобі здоров’я, друже. Більше не хворій…

2. Фотокор застряг на телевишці...…

Фотокор в українській журналістиці минулого дня, як по мені, особа особливої важливості. У мене враження, що цих газетярів знали замало не всі люди. Ось був такий знаменитий майстер фотоекстриму Леонід Давидзон у колишній «Радянській Україні». З ним за ручку віталося все керівництво української республіки. А як же ж, з «лійкою» бігав ще з партизанського загону.
Працюючи в газеті «Сільські вісті» я полюбляв їздити у відрядження з фотокором Іваном Репіком. Насмієшся від душі. Він умів усе перетворювати в жарт. Особливо ці його живі експромти удавалася з чарівними жінками, яких нежонатий Іван Миколайович просто таки боготворив. І фотомайстер був він неперевершений. Ми з ним бувало, як видамо фоторепортаж з якогось куточка України, люди тижнями носять ту газету, одні одним показують…
Коли я потрапив до «Правди України», відділ ілюстрації там очолював Петро Олексійович Приходько. Симпатичний світлочубий молодик. Ділова і авторитетна людина. Особливо ж на виїзді, в далеких і ближніх відрядженнях.
Куди б і коли б ми не приїхали, у Петра завжди було там повно друзів. Він буквально не вилазив із командировок. Бо якщо звичайному журналісту для отримання інформації іноді може знадобитися телефон, тут завжди потрібно виїздити на місце, знімати фотокадр з живого об’єкта.
Повсякчас по повній програмі знаряджений на діло, він майже ніколи не розмінювався на дрібниці. Якщо приїздив до якоїсь області, обов’язково зв’язувався з найвищим керівництвом регіону. Я не раз був свідком того, як за нами до поїзда приїжджало авто за особистим розпорядженням першого секретаря обкому чи голови облвиконкому. А там, куди ми приїжджали на місце, всі були вже на ногах.
Петро Олексійович, можна сказати, любив високий професійний політ, не розмінювався на дрібниці. Якщо він приїздив на зйомки, до прикладу, в жнива, то міг переколотити на кілька годин роботу всьому механізаторському загону господарства. Сам вибирав поле для зйомок, командував куди перегнати, яку техніку. Як вилаштувати комбайни, зерновози.
Ця крута масштабність якось зіграла з ним злий жарт.
Котрогось там дня приїхавши до, здається, Драбівського району Черкащини, мобілізувавши у поміч вождів краю, заходився будувати фотопейзаж. Але скільки не оглядався ніде поблизу високої деревини не росло, куди він часто залазив у таких випадках, щоб якомога більший пейзаж захопити до кадру.
-А ви не могли б, - звернувся до когось там із начальників по допомогу, - організувати, щоб на десяток хвилин сюди під’їхала телевишка. Ви ж маєте у районі таку, яку використовують у роботі енергетики-висотники…
Через деякий час на золотисте віддалене жнивне поле, що красувалося в обрамлені лісосмуг, прибув важкенний кран-вишка. Петро граційно застрибнув до люльки-коляски і весело скомандував «Майна!» З вершини видовища, він помахом руки запустив жнивний комплекс. Десятка півтора комбайнів накинулися на густу стіну пшениці. Над машинами тільки здійнямася легка курява. До збиральних агрегатів через стерню помчали авто, їм у кузови на ходу посипалося зерно. Фотокор згори тільки ледве чутно просив: «Майна! Майна!». Себто, «Вгору!», «Вгору!». Височенну стрілу, яка транспортується в зігнутому положенні, водії випрямили на всі сто відсотків, до кінця задрали її у крайнє стояче положення, далі піднімати фотомайстра не було куди.
За десяток хвилин Петро Олексійович став сигналізувати згори, з-під небес: мовляв, усе, зйомка завершена, спускайте мене на землю. Але сталося непередбачуване: гідравліку автомобіля-крана заїло. Збіглися всі водії, механіки, що були в полі, стали радитись, що робити. У розпачі бігали довкруги спецавто.
Тим часом з дальнього виднокраю небо почорніло. На поле насувалася, судячи з зовнішніх ознак, дошкульна гроза. Зблиснули блискавиці, з-за горизонту загуркотіло. Різко піднявся поривчастий, шквальний вітер. Висотну металеву коляску в якій сидів посинілий від холоду фотокор газети стало немилосердно колихати. Петро згори уже просто благав: «Робіть же щось, я тут скоро дуба вріжу!» Ще через якийсь час він попередив усіх, що нехай усі розбігаються врізнобіч від авто: більше не може витримати, буде пісяти…
З землі йому відповідали:
-Товаришу кореспондент! Сціть у коляску, а не нам на голови…
Технарі прийшли до висновку, що є єдиний спосіб спускати пасажира – певними порціями зливати масло з компресора. Але тоді коляска може раптово падати вниз на декілька метрів. Чи витримає ці ривки кореспондент – невідомо. А якщо, не приведи Боже, у нього, приміром, не все гаразд із «двигуном», чи не стане це причиною серцевого нападу? Висота, он же яка!
Тим часом, голова колгоспу стрибнув до свого легковика і чимдуж помчав у контору, щоб сигналізувати у район про надзвичайну подію. Розшукав голову райвиконкому. Той за якийсь час підписав офіційне розпорядження про виїзд із гаража єдиної в районі пожежної машини з драбиною. Без конкретної пожежі аварійна бригада не мала права покидати депо.
Тільки за декілька годин з початку критичної оказії інше спецавто дісталася на зерновий лан. Геть мокрого, бо злива з ураганом усе-таки пронеслася над ланом, замерзлого Петра Приходька зняли з знімальної вишки. Але поки драбина діставалася до нього, він, як істинний майстер своєї справи, посинілими руками усе знімав на фотоплівку. Історичні кадри зберігаються у його фотоархіві…
Коли ми, журналісти, після здобуття Україною Незалежності стали видавати самотужки свою газету, я невдовзі Петра Олексійовича призначив заступником головного редактора з економічних проблем. Мене приємно вразила його неймовірна добросердна комунікабельність, уміння ладити з людьми, знаходити компроміси в будь-яких проблемних ситуаціях. А якщо по великому рахунку, я в житті більше не зустрічав людини, котра була б рівною Приходьку в справі домовлятися. Залагоджувати конфлікти. У нього неперевершений дар розкладати обстановку на деталі, шукати виходи з життєвих пасток. А на шляху переходу суспільства від ганебного соціалізму до дикого капіталізму вони підстерігали нас замало не на кожному кроці, і це факт. Він як ніхто інший досить швидко призвичаївся до гібридних умов нового нашого життя, навчився заробляти кошти для редакції, використовуючи публічний ресурс газети для цього. Приходько зарекомендував себе, як неперевершений майстер-здобувач корму для колективу. Я не пам’ятаю за довгі роки нашої спільної роботи, аби він не виконав якогось, навіть найбільш складного доручення. У багатьох ситуаціях Петро Олексійович був «палкою-виручалкою» для газети.
Як тут не пригадати випадку, який стався на одному з маслосирзаводів Рівненщини. Петро дізнався, що на підприємстві відкрили нову сауну. Він тут же загорівся бажанням зробити світлину з цього оздоровчого закладу підприємства. Керівник заводу попередив: у вас, мовляв, нічого не вийде, позаяк нині якраз жіночий день. Фотокор лишень усміхнувся собі під вуса.
-Ви, - сказав, - продовжуйте розмовляти з головним редактором, а я зараз повернуся…
І вийшов з кабінету. В редакцію привіз шикарний знімок із… сауни. Цілком пристойний. Шестеро голих жінок, у цілком добропристойних позах паряться у бані. Навіть прискіпливі пуританці не зроблять ніякого закиду. Це ж треба бути таким майстром, щоб уговорити простих, майже сільських жінок, дівчат з поліської глибинки, постати у чому мати народила перед фотокамеру. На те він і є великий фотомайстер…
Якось я зареєструвався кандидатом у народні депутати України. Керівником виборчого штабу був, звичайно ж, Петро Приходько. Дія відбувалася у Слов’янському виборчому окрузі Донецької області. Уже й тоді, ми, кияни, були для тих виборців, начебто, чужими людьми. Тим паче, що ситуація у місті і районі склалася вкрай складна, майже загрозлива: практично всі діючі підприємства зупинилися, багато людей залишилися без засобів до існування, нічим годувати дітей. Іноді станеш перед таким розтривоженим натовпом, починаєш говорити, що плануєш робити, люди кричать: «Дайте щось на прохарчування!» Відчуваю, що мене просто проймає розпач. Хочеться кинути все це і поїхати додому, бо ж не можу їм у вічі брехати. Казати, що ось виберете мене народним депутатом, зможу вирішити ваші проблеми. Це буде неправда. У такі критичні хвилини з-за спини вискочить на трибуну Петро Приходько. Він десь знайде такі розумні, чесні, проникливі слова, які всіх заспокоять, обнадіють. Його виступ обов’язково закінчувався бурхливими аплодисментами.
Петро повернеться до мене, ледь помітно підморгне спроквола, й скаже:
-Продовжуйте, Сан Саничу!
Як такого не цінити друга?
І в Петра Олексійовича нині день народження. Йому, здається, 73…А як же ж доречно іще, що саме нині, 12 липня, до того ж Всесвітній День Фотографа. З подвійним святом, друже!
Обох своїх друзів-газетярів щиро вітаю з їхнім Новоліттям!

Олександр ГОРОБЕЦЬ,
письменник.

***
НА СВІТЛИНАХ: Арнольд Мельник у Лос-Анжедлсі з дружиною і щасливою правнучкою; великий фотмайтср Петро Приходько.