1. Дайте мені президента українця
Чи вже вгамувалися ті, хто хотів на пост глави української держави кавказця Саакашвілі? Достобіса він зробив із своїми антикорупційними турами по Україні? Багатьох виявив казнокрадів? Їй-право, і сміх, і гріх!
Усе це не що інше, як прояв хитро*ракого (даруйте на правильному сороміцькому слові) хахляцького менталітету: хоч гірше, аби було інше! Не так, як у людей. Ось запропонуйте в Ізраїлі на пост глави держави росіянина чи українця. В Німеччині – француза, чи навпаки. В Ірані – єврея. Та навіть у Грузії якогось Цукермана, і ви побачите, що з того вийде.
Тільки Україна, як та справді сирітська окраїна, хоча навсправжки знаходиться у самому центрі Європи, і їй безпардонно нав’язують кого садити під корону, то з рашівського кооперативу «Озеро», то персонально розгодований магнат Йоська, котрий сидить десь на дачі у світі і попиває каву з віденськими булочками. А ви усі мільйонним кодлом ходіть буцімто на вибори, когось начебто обирайте. Буде так, як скаже долар! У кого їх більше, того й буде влада.
Ні, а я все-таки хочу, щоб на пост глави української держави обрали саме українця. Бо хто краще його розуміє менталітет нашої нації?! Це ж не жарт, адже Україна моноетнічна держава. Ще під час перепису 2001 року титульна нація – українці, складала понад 77,8 відсотків від всього населення держави. (До речі, таких країн (моноетнічних, або однонаціональних!) у світі зовсім не багато – Китай, В’єтнам, Японія, обидві Кореї, Вірменія, Албанія, РФ).
Тепер, коли Морадор відкусив Крим і знищив, розтрощив, притоптав частину нашого Східного Донбасу, де в основному мешкали росіяни, показник нашої моноетнічності ще більше укріпився. Думаю, що частка українців в складі нашого населення зросла до відсотків 91-92.
Нехай буде відомо, що до російсько-української війни найвищий процент моноетнічності був у Китаї – 90 відсотків. Нині ж усі позасовували свої язики бозна куди, мовчать, як ягнята, а що з цією національно-етнічною часткою у нас. Не можуть визнати, в голос це вимовити, що саме Україна нині в світі є країною, котра найбільш моноетнічна. Себто, однонаціональна! Це тому, мабуть, щоб сувати їй у владу своїх сателітів.
Хто ж достеменно виміряє наш показник моноетнічності, якщо влада олігархів зумисне уже вісімнадцять років підряд не проводить перепису населення. Під різними надуманими приводами. Робиться, на моє переконання, це лише з однією-єдиною метою: щоб мати резерв фальшивих голосів виборців у декілька мільйонів на такі вибори, котрі, до прикладу, мають відбутися 31 доленосного березня цього року. Запустивши безмежну кількість фальшивих бюлетенів до виборчих урн (із запасу, бо ж стверджують, що в Україні мешкає, буцімто, 45 мільйонів громадян, а там на порядок менше!), можна, гадаю, на пост глави держави обрати не лише екзальтованого коміка, а й сантехніка Жору з клозету найпузатішого олігарха. Глава держави – це не хто інший, як батько нації. Як же ж я можу признати за панотця, фундатора української держави грузина, єврея, молдованина, рашівця, коли нам треба будувати свою національну родину? Зі своєю культурою, мовою, національно-етнічними особливостями. За умови, що титульна нація українців в національній структурі населення найбільш чисельна у світі.
Попробуйте в іншій моноетнічній державі посадити на трон особу іншу від представника титульної нації. У тому ж таки Китаї, В’єтнамі та навіть Московії. Вони, там у Кремлі і навколо нього, між іншим, ще й по нині підп'януруч «бузять», що українці, мовляв, нав’язали СРСР колись там на найвищі пости хахлів Хрущова, Брежнєва. Така велика муйня це все, скажу вам, пані й панове! Ні той, ні інший ніколи і на йоту не були українцями, а ось великодержавно познущалися над нашим людом – то це гірка гірка, але достеменна правда.
Тому прошу вас: голосуйте, пані й панове, лише за українців у владі! Наша одноетнічна держава цього заслуговує!"
2. А якщо по великому рахунку, хто мені насправді треба? кого я, власне, шукаю?
Знаєте, як дошукує собі нову дружину кебетливий чоловік, котрому у першому шлюбі не повезло? Він змальовує собі в уяві образ другого двоногого щастя? Щоб безпремінно була волоока, зі смаковитими губами, мала гарні стрункі ноги, звабливі ямочки на щоках та під колінами… І так далі…
Я не вперше піду на вибори, тому відправлюся туди, як на ярмарок. Насамперед, не голосувати, а вибирати кандидатуру до заздалегідь облюбованого фасону. Модель такого у мене давно уже є.
Я вважаю, що Україні в президенти потрібна людина штибу чеського Томаша Масарика. Ах, ви не знаєте, хто це такий? Тоді слухайте…
Сто років тому ситуація в тодішній Чехословаччині була чимсь схожа на нашу нинішню. Державу поглинала німецька експансія, як нас московська. Повсюдно лунала німецька мова. Вона вважалася престижнішою чеської. А тому, що всі головні командні висоти займали переважно німці, або місцеві перевертні, котрі чистили себе під арійців. Сподіваюся, ви тут уже точно бачите повтор ситуації в Україні…
На виборах 1918 року, коли була проголошено створення Чехословацької республіки. Главою держави обрали філософа Томаша Масарика.
З чого почав він свою роботу? Насамперед зі створення національно зваженого… мовного законодавства. Був розроблений і прийнятий закон, відповідно до якого на посади державних службовців приймаються особи, які складуть жорсткий іспит з державної мови. Насамперед, на пости у правоохоронних органах, армії, міністерствах, відомствах, меріях міст і селищах. Німці ж, блаженствуючи до того у чехословацькій владі, практично складаючи її основний кістяк, ніколи й не пробували оволодівати мовою титульної нації. Відтак, арійці опинилися поза владою.
Вам нічого не нагадує ця ситуація? Чи не ця ж проблема нині мучить Україну?
Тому я екстраполюю ситуацію, накладаючи макет Томаша Масарика на тих сорока двох кандидатів, що вони заявили: виберіть мене! Є там хоч близько така особа?
От і підкажіть мені, пані й панове, хто наш нинішній Масарик?
Олександр Горобець,
письменник.
На останньому рубежі. Для багатьох моїх земляків вінничан, напевне, і одеситів, кримчан, здебільшого віруючих римо-католиків, хто відвідує костьоли, ці останні дні нинішньої осені позначені печалю і смутком: на вісімдесят першому році життя пішов за св...
Сокровенне. У Тернопільській обласній науковій універсальній бібліотеці (ОНУБ) усе ширших обертів набирає процес із книжкового поповнення фонду за рахунок надходження нових творів, які дарують своїм майбутнім читачам місцеві автори. Хід безпомилковий...