"Остання корова Причепилівки", - Олександр Горобець

Гірка правда нашого життя

Усе, що не є у мені сільське, сказати б, домотканне, особливо ж у спогадах про нашу подільську глибинку, про колись багатолюдний мій Джурин, як давнішній районний центр Вінниччини, а потім звичайний населений пункт, яким він став на трасі Київ –Кишинів, за півсотні км від Дністра – пов’язане з звичайною сільською… коровою. Бо завжди вона була у центрі сімей. Як годувальниця. І для всього села також.

Я пастушив десять літ із дня в день від першого класу школи до випускного дзвоника, поки не пішов на роботу в редакцію районної газети. І була то вельми щаслива, радісна пора. На нашій тоді по-простонародному Причепилівці, а це хат із сто одного вуличного кутка, живність водилася практично в кожному обійсті. Якщо можна так висловитись, то корови фактично купи дітлахів, що росли на мамализі з молоком. На сирі з сметаною…

В останній раз я був у Джурині 19 травня 2015 року. Провідав батьків і рідню… на цвинтарі. Знаходиться він на високому подільському горбі. В село не спускався. Мені страшно туди заїжджати. Практично вся моя рідна, дорога Причепилівка вимерла. Стоять як небіжчихи, прахи порожні, здичавілі хати, немовби привиди. Обійстя геть позаростали деревієм – розвелися справжні дикі хащі. Добра частина колишніх городів і левад не обробляється, в густій лободі. Їдеш вулицею – жодної живої істоти, наче по кладовищу. Аж моторошно. Стільки ж було, мешкало тут гарних, веселих, усміхнених людей. Такі красиві і дзвінкоголосі...

Пригадую, коли ще жила моя мати, а її вже немає від 1 травня 2004-го, вона якийсь час теж тримала корову. Казала, що тепер уся худоба в одній череді, а в ній 37 корів.

Торік Причепилівка мала дві корови. Одну тримала сім’я вічного шкільного їздового Олексія Романовича Горобця, якого любила вся шкільна малеча, мого далекого родича: обом їм із дружиною було вже далеко за 85-ть. Торік восени дядько Олекса помер, царство йому небесне, приїхали його сини, корову продали, хоч як не протестувала старенька їхня мати: хто ж її пастиме, доглядатиме, якщо бабуся ледве рухається...

Інша корова утримувалася в господарстві мого двоюрідного брата Василя Євдокимовича Сайчука. Близькі родичі ми з ним по матерях, які були рідними сестрами. У нашого діда Феофана було аж сім дочок. Василева мати Гафія була дещо старшою, моя мати Лікерія наймолодшою в їхній сім’ї. Але двоюрідний брат Василько на півтора роки молодший за мене, йому нині 66-ть. Ось він і пас, і доглядав їхню красуню-годувальницю. Коли не зателефоную – Вася в полі, або чистить біля корови, або воду носить з колодязя – напуває її. Чи сіно косить, скирду вершить, жом кпив, до ями закидає. Все у клопотах побіля їхньої живності...

Корову-молочницю особливо любила дружина брата Валя, Валентина Сергіївна. Колись давно Василь поступив на стаціонар Брацлавського сільськогосподарського технікуму. Навчався на відділенні електрифікації. Там же здобувала спеціальну освіту тамтешня місцева синьока дівчина Валентина. Цими днями виповнилося 45 років, як відгуляли ми їхнє славне весілля. Навіть каталися на човнах по Південному Бузі...

Весь цей час вони мешкають у Джурині. Василь Євдокимович трудився електриком у колгоспі, завідував електромлином, Валентина Сергіївна багато літ відпрацювала у місцевій середній школі. В центр села їм далеченько, кілометрів до чотирьох в один бік, але ніколи не скаржились, привикли.

Коли не задзвоню, весела, вельми приязна родичка - братова на зв’язку. Гостра на слівце. Якщо попрошу, ще й гарно заспіває. Знає тих різних пісень без міри. Каже, що іноді з Василем можуть удвох сісти залюбки поспівати. Гарна сімейна розрада...

Про що б не розмовляли, всі розмови у милої пані Валентини закінчуються однаково – про їхню корову.

-Ой приїжджайте вже до нас, поп’єте нашого молочка. Такого смачного немає ні в кого, їй-Бо', правду кажу. Жирне, аж жовте. І сметана така ж, і сир. Цього багатства у нас повна хата. Хто захворіє, із центру села біжать по молоко нашої корови: кажуть, що лікує. А дає вона по двадцять літрів на добу, так що всім вистачає. Василь її так доглядає… Я вже якось йому казала: «ти її любиш більше, ніж мене…» Якби не наша коровиця, не знаю, як би ми витягли з дідом при наших жебрацьких пенсіях, - робить Валентина Сергіївна невтішний висновок...

Аби значимо продемонструвати особливу привабність продукції власної корівки-годівниці, пані Валентина якось каже мені.

-Пам’ятаєш, торік восени, либонь, приїздив до нас у гості твій Тарас, а з ним була його дочка Гануся? – мовила Валя-Надбужанка. – Зайшла дитина до хати. Думаю, чим би її здивувати-пригостити. А саме перед цим спражила молоко, заправила свіженьку колотуху. Зі смачною старочкою, кращого гостинця не придумаєш. Наливаю кружечку твоїй онучці. Вона апетитно у всмак п’є, аж облизується. «Смачна?» - запитую. «Дуже добра», - усміхається Аничка. Хлопці погомоніли, випили по чарчині, пішли до авто. Вже збираються розміщуватися перед дальньою дорогою до Києва, а Гануся, перш ніж сісти до машини, прибігла до мене й запитує: «А ще не можна попити того, що ви мені давали?» Гукаю, зачекайте хлопці, тут ще декому нову філіжанку колотухи хочеться спорожнити. Довелося до хати повертатися…

Давно не набирав родичів. Вчора почув голос Валентини, одразу зрозумів: щось сталося лихе. Бо одразу й заплакала.

-Немає більше, - каже крізь сльози несхитна брацлавчанка, - нашої дорогої годувальниці – корови… Ой, як же ж серце болить... Як нам тепер жити?

-Це ж як сталося? – ледве видавлюю із себе…

- Заслабла бідненька якраз на Зелені свята. Перестала їсти. Нічого до рота не бере. Ми біля неї і ночували, і навіть святою водою кропили. Привезли доктора. Дав він якісь ліки. Нічого не допомагає. Через два дні повели в центр Джурина і здали на м'ясо. Через день нам повідомили: у печінці виявився ржавий дріт. Паслась, мабуть, і проковтнула, бідненька…

Валя плаче, Вася не хоче й до телефону підходити. Підозрюю, певне, теж пустив сльозу. Я їх добре розумію. Що їм моя розрада?!

-От тепер попробуй прожити без корови, - каже з розпачем у голосі Валентина, - якщо нам лише на хліб треба потратити 300 гривень щомісяця. Ще понад 300 гривень платимо за електрику, а то й більше, бо їжу готуємо на електроплитці, у нас же ж газу немає, ми віддалений куток села, який практично вимер, сюди його вже ніхто й ніколи не проведе. Мені треба купляти на 350 гривень на місяць лише порошків різних, бо без них, хоч бери й складай руки, лягай в домовину: підвищений тиск замучує. А ще ж Василю потрібні сигарети по 20 гривень, хоч би через день, бо без них немає йому ні життя, ні щастя. Кинути курити не може, такий слабохарактерний. До Зелених свят всі ці гроші ми відбирали, здаючи молоко. А тепер усе треба брати з пенсії. Що там від неї зостанеться? Та й діти й онуки пили молоко. Всі жили фактично на молоці. Як тепер бути? Ще й Василь такий, що від чужої корови в рот молока не візьме. Купила якось - навіть не доторкнувся...

Залишився від корови бичок чотири місяці, слава Богу, вся наша розрада, - продовжує дружина брата. - Навесні купили двоє поросят. Але нема молока – їсти нічого не хочуть. Не ростуть. Якби вигнали корову на ринок, мали б тисяч двадцять – бо всі знають, що вона найкраща молочниця. А здали на м'ясо по лихій оказії – виручили лише сім тисяч гривень. Що за них купиш? А придбай нині корову - чим її годувати, коли на городі все вигоріло? Дощів немає зовсім. От спробуй без корови прожити, - резюмує вона свою плаксиву розповідь...

Не знаю, що відповісти. Для мене це теж трагічна новина. Тепер на моїй Причепилівці немає жодної живої корови. А ще в нинішньому столітті, їдучи до матері в гості, я зустрівши на вулиці череду, тут же розвертався і заїздив-ховався у ближній провулок. Бо мури у нашому селі кам’яні, потрапиш у череду – геть корови вимнуть боки автомобіля…

Зникла остання корова…

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

"Остання корова Причепилівки", - Олександр Горобець

середа, 13 червень 2018, 17:49

Гірка правда нашого життя. Усе, що не є у мені сільське, сказати б, домотканне, особливо ж у спогадах про нашу подільську глибинку, про колись багатолюдний мій Джурин, як давнішній районний центр Вінниччини, а потім звичайний населений пункт, яким він ...

Літературні премії макулатурного потоку

неділя, 10 червень 2018, 14:12

Панове лауреати, а що ж цікавого читати? Ви не помітили, панове, що в державі відбувається якесь поголовне шарлатанне шаленство. Чи не кожного тижня повідомляються про підсумки все нових і нових літературних конкурсів. Лауреатами різноманітних премій щ...