"Недописана стаття на першу полосу", - Горобець

Сумні реалії нашого часу.

Ви ж, напевне, і не знаєте, любі друзі, що таке розшукувати колишніх колег, із якими навчався сорок років тому. Не зовсім проста справа, скажу вам по секрету. А потрібні вони мені для того, щоб замовити їм статті до книжки новел із життя, есеїв, гарних оповідок, яку ми домовились випустити. Бодай цим відзначити такий несподіваний ювілей. Усі ж колишні випускники відділення журналістики одного Київського елітного вишу. Усе життя з пером у дорозі. У них, подумалося, стільки ж цікавого пройшло за цей час перед очима. Їм лиш загадай - нал'ється цистерна з вершком різних смішних, дотепних історій, пригод. Та ще ж виписаних доладно, гарною мовою, барвисто, з мораллю на завершення. Тільки ж не полінуйся, збери це все добро докупи...

Одне слово, написав листа і до Великого Березного, редактору тамтешньої районної газети «Карпатська зірка» у верховинській частині Закарпаття Юрію Кичаку, колишньому колезі по навчанню. У край збідованої етнічної Лемківщини. Люди з цього регіону піддавалися свого часу жорсткій репресивній дії етнічної комуністичної чистки, яка здійснювалася у рамках, так званої, операції «Вісла», котра розроблялася в Москві, погоджувалася у тоді комуністичних Варшаві та Празі.

Українців з цього регіону переселяли в інші краї, щоб вони не надавали підтримку Українській Повстанській Армії, місцевому антибільшовицькому підпіллю, котрі тут активно діяли до 1947 року і значно далі в часі. Жахливо познущалися над людьми...

Редактор газети Юрій Кичак (праворуч) отримує нагороду

А загалом, Великоберезнянський район - це непереквітна краса із мальовничою гірською місцевістю, безмежними лісовими масивами, які помережані долинами навколо річок та потоків.

Якось ми із Юрієм Михайловичем Кичаком випадково зустрілися на котромусь всеукраїнському форумі у Києві. Він усе запрошував у гості. Казав, що його знайомі в горах віднайшли унікальну місцину з винятково бірюзовою водою. Буцімто, поміж двома скелями б’є водограй, утворюючи дивовижну лагуну з вируючою грайливою водою. Справжнє гірське диво. Немовбито, наповнене до того ж і рибою. Я хоч і не завзятий рибалка, але при цих його словах, аж зайорзав на стільці...

І ось нині погортав свій денник, віднайшов те місце, де відмітив колись цю зустріч. Записано, що знаходиться це живе, нерукотворне чудо на річці Люта, в районі гірського села Чорноголова його рідного Великоберезнянського району. Поїхати ж, звичайно, не вдалося. Завжди ж на таке не вистачає часу, а то й рішучості. А роки летять і летять...

На моє електронне послання відповідь прилетіла блискавично. Буквально через декілька годин після відправлення листа, майже серед ночі, зателефонувала дружина мого колеги - пані Світлана…

-Ой, запізнилися ви, немає вже Юри, - сказала вона з серцем, аж мені в очах потемніло. – Помер наш Юра. Щось його серце притискало останнім часом. У той ранок встав, пройшовся по хаті й каже: «Мене, начебто, водить…» Прошу його: «Сьогодні на роботу не ходи, якщо погано почуваєшся. Давай гукнемо лікаря. І взагалі, ти вже давно на пенсії, склади повноваження, поживи спокійно, хоч трішки, - без шарпанини, вічних клопотів з газетою, випуском її, доставкою, передплатою. А він відповідає: «Ні, нині маю обов’язково піти, бо у мене випуск чергового номера. До того ж мені ще треба дещо дописати на першу полосу…»

У редакції сидів, писав, - продовжує дружина Ю. Кичака пані Світлана, - а потім вирішив перейти у справах кімнату, словник на етажерці взяти чи якого листа читача, встав, і впав. Доставили до лікарні. За тритижні лікарі начебто й виходили його, навіть виписали з лікарні. Дома побув лише добу. Цього разу відкачати уже не змогли…

Редактора районної газети верховинці з-понад річки Уж, хоронили на Миколая, 19 грудня 2018 року. На похорони зійшовся весь Великий Березний, приїхали люди з багатьох навколишніх гірських сіл. Юра був винятково хорошим редактором і авторитетною, змістовною, моральною людиною. Його поважали і знали всі…

Газетяр від Бога... Пройшов чудову школу обласної молодіжної газети "Молодь Закарпаття", в потім і "Закарпатскої правди". По закінчення відділення журналістики ВПШ 1981 року, без ліку часу очолював Великоберезнянську районну газету "Карпатська зірка".

Юри Кичака рідна строна

Юрій Михайлович Кичак народився 27 вересня 1947 року у селі Мирча цього ж таки гірського району. Це той населений пункт, про який ходить аж дві легенди щодо його назви. Одна, буцімто, стосується мору людей від холери років із триста тому, котра згубила замало не весь тамтешній люд понад річкою Уж. Звідси почали село називати «Мерша» від якого пізніше пішла назва Мирча.

Але й існує й друга легенда. Вона більш поетизована, і яку полюбляв Юра Кичак розповідати своїм знайомим. І я теж від нього почув її колись. Ось вона.

Кажуть, що у давнину, коли в горах росло ще каміння, до цього села занесло з тополі насіння. На мальовничій долині виросли високі, стрункі дерева. Коли тополі почали старіти потроху, у селі поселились гомінкі, працьовиті волохи (читайте - холопи). Особливо охоче вони навідувалися до корчмарки Тирчі (це ім'я корчмарки) , яка гендлювала вином, горілкою та іншими товарами. Тирча була веселої вдачі, але дуже скупа. Аби не продешевити, усе старанно перевіряла міркою. А горілку і вино шинкарка міряла маленькою миркою (міркою). От в селі й говорили, що йдуть до Тирчі на мирча. Усім припало до душі слово «мирча», що невдовзі просто казали: «Йду на мирча». Так і прижилася назва для цілого населеного пункту.

Село має добру репутацію, про що засвідчують приказки: «Коли хочеш в Мирча дуже, то йди прямо біля Ужа». І походять звідти гарні люди, як журналіст Юрій Кичае, до прикладу.

Юрій Михайлович був вельми відповідальною людиною, до всього ставився виважено і розсудливо, не роблячи поспішних висновків. Вмів вникати у суть справи, аналізуючи і коментуючи її всебічно, глибоко, зіставляючи факти. Вірна ознака мудрої людини.

Він мав багато гарних, надійних друзів. Його любили за товариську вдачу, мудрість, ерудицію, а ще – за притаманний влучний гумор: вмів підкинути у розмову репліку, жарт, які одразу знімали напруженість і викликали подеколи щирий сміх. По життю Юра був самородок-філософ.

Безмежно любив свою верховинську родину, був гарним і вірним чоловіком дружині Світлані, люблячим і турботливим батьком, зразковим дідусем-казкарем. Таких, будьте певні, не забувають...

...З тих пір, як немає Юрія Михайловича Кичака, у Великому Березному взагалі не виходить районна газета "Карпатська іскра". Під цим іменем з'являлася вона, до речі, між людей із 1954 року. Юрій Кичак був її двигуном і рушійною силою. Тепер просто немає кому організувати справу.

Дуже шкода, що живемо ми в таку непевну і складну пору…

Олександр Горобець,

журналіст, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Сигнал з Америки через пів століття

понеділок, 15 квітень 2024, 17:03

Сокровенне. Я давно-давно, ледве не все доросле, свідоме своє життя чекав цього дня. Бо не буває ж таке: зналися люди, симпатизували одне одному, розвело їх життя — і назавжди. Якщо ми, слава Богу, і живі, і здорові! Сучасне, як я вважаю фото пані Тама...

Кінець жлобству за державний кошт

вівторок, 9 квітень 2024, 7:45

Відверто. Ось і все, можна впевнено вважати 30 березня 2024 року в Україні завершилася ера газетно-паперового буму. Коли газетою, її публікацією, можна було, як недвозначно казали, вбити і людину, і муху. Саме цієї березневої суботи завершився випуск ...