"Наш Зелений Клин - Далекосхідна Україна", - Горобець

Лікбез української історії

Дуже хочеться вірити, що ось-ось має лопнути цей ненависний кремлівський обруч у вигляді «скрепів а ля Osama bin Pytin» і розсиплеться на друзки гнила, сморідна Раша. А там же ж стільки нашого вкраїнського добра, загарбаного впродовж віків. В останнє сторіччя насамперед. Того, про що й говорити раніше не можна було. Скільки ж бо нашого рідного цвіту розсипано окупованою територію. У тому числі й на Зеленому Клині, Зеленій нашій Україні, про яку ми майже ніхто з теперішніх українців фактично нічого й не знаємо. На жаль, і не згадуємо. Одначе, пам’ятати й знати конче треба. Щоб повернути з часом його назад, у лоно рідної України…

А Зелений Клин, аби було добре відомо всім, це цілий мільйон квадратних кілометрів (!) – уся південна частина Далекого Сходу, це територія нижньої частини Амуру і землі понад узбережжям Тихого океану. Наші земляки займали території від берегів озера Байкал, на тайгових просторах Приамур’я, в широких долинах Усурійщини. Частково, й на території нинішнього Китаю…

Причиною заселення Далекого Сходу була антинародна політика царського уряду, який найбільше боявся згуртованості українців. Маючи в своєму підпорядкуванні необмежені простори Сибіру і Далекого Сходу, царат намагався розпилити активні маси українців, котрі із гурту народів і народностей відзначалися особливим волелюбством. Тим більше, що досвід заслання активістів Гайдамаччини з вісімнадцятого століття до дрімучого Далекого Сходу показав, що складні умови життя, віддаленість від основних комунікацій, помітно упокорюють настрої бунтарів.

Була й ще одна вельми важлива причина. У період Кримської війни 1853-1856 років англо-французький морський флот неодноразово бомбив Петропавловськ-на-Камчатці, інші порти. У Петербурзі зрозуміли: ця майже незахищена частина імперії дуже швидко може бути захопленою без будь-якої компенсації. Себто, спожита задарма. Належало вживати необхідні оборонні заходи.

Перше, що зробив для цього царат – продав Америці Аляску. Тим часом, що росіян там мешкало трохи більше шестисот осіб. Звісно, що вони б не захистили територію в 1,5 мільйона квадратеих кілометрів.

Відтак, о 4-й годині ранку 30 березня 1867 року був підписаний договір про продаж Росією Аляски Сполученим Штатам Америки за 7 200 000 доларів (11 мільйонів царських рублів). Історики стверджують, що у Вашингтоні ніхто не зрадів цьому придбанню, називаючи Аляску «заповідником білих ведмедів». Тому сенат США ледве-ледве, перевагою лише в один голос (!), ратифікував цю угоду. Але, коли виявилося, що Аляска – це справжня скриня багатющих мінералів, і, насамперед, золота, відбулася моментальна переоцінка цінностей. І в США, зрозуміло, і Петербурзі, і у всьому світі…

Тут же постало завдання негайно заселити Далекий Схід, який також був практично безлюдним. Тим самим зашкодити його захопленню корейцями, насамперед. Цю місію в Петербурзі поклали на хазяйновитих українських селян, котрі, як уже було відомо, добре обживають нові землі, є гарними господарями. Спершу їх відправляли до Зеленого Клину, як назвали нову територію, а вже потім, коли через людей розповсюдилися чутки про родючі землі і клімат у Примор’ї, понад Тихим океаном, туди без агітації, самопливом потяглися тисячі сімей українців.

Найпростіший шлях дістатися туди з України був такий: через Одесу пароплавом до Владивостока. Цей маршрут тривав не менше сімдесяти діб. Вважався надзвичайно важким, смертність серед пасажирів-новоселів складала 2,5 відсотка. Вартість переходу на дорослу особу з її вантажем дорівнювала 75 рублів. Це доходило до ціни десятка корів.

Незабаром наші люди на Далекий Схід відправлялися і по тверді, кіньми, наприклад. Маршрут, розповідали знавці був іще важчим від морського. Смертність сягала 4 відсотків. Далеко не всі українці добиралися до кінцевого пункту призначення.

І ось перед початком Першої світової війни на Зеленій Україні мешкало вже приблизно 750 тисяч українців (за деякими даними – до мільйона осіб!), у більшості своїй переселенці з Великої України, та декілька десятків тисяч тих, котрі приїхали працювати так званим вахтовим методом на будови, які тут розгорнулися повсюдно. або для обслуги залізничних магістралей цих країв.

Так виглядав національний стяг українці Зеленого Клину

Міграційний процес тієї пори доволі легко прослідкувати на прикладі росту Владивостока. Його в одній українській еміграційній газеті описує відомий журналіст тієї пори Іван Васильович Світ (справжнє прізвище – Світланов, походив він із Харківщини, прожив 91 рік).

Ось Іван Світ і пише 1953 року:
«Порт Владивосток, як його після окупації 1860 року назвали росіяни, мав тільки яких 20-30 будівель, землянок, хат, де жили солдати, моряки, троє чоловіків-селян та дві жінки (ці п'ятеро з каторжан). Був ще старий священик, що пройшов від Бесарабії до Зеленого Клину. Комендантом порту був лейтенант Бурачок, що мав добру освіту та знав французьку мову. В порту Посьєт комендантом був капітан Черкаський, теж людина освічена, він вивчив англійську мову з газети та склав власний словничок.

Прізвища обох комендантів свідчать про те, що вони походили з України. Невелика кількість селян жила поблизу цих двох портів, всі з колишніх каторжан, здеморалізовані, ледарі й п'яниці, а „жінки їх ще гірші".

Далі Іван Світ повідомляє, що в житті українців Далекого Сходу Владивосток відігравав велику роль. Це через нього здебільшого переселялись на Зелений Клин українські селяни, бо він впродовж більш як пів століття був кінцевим пунктом довгої морської подорожі від Одеси до Далекого Сходу. Пізніше став центром українського культурно-політичного життя у тих краях. Від 1905 року там існував таємний український політичний гурток, що мав на меті розвивати національне життя українських переселенців.

Під час революції 1917 року і за Далекосхідної республіки українці розвинули тут свою культурну й політичну діяльність, коли був створений і працював Український далекосхідній секретаріат на чолі з Ю. Мовою-Глушком.

«Вагу Владивостоку для українців збільшує той факт, -зазначав в одній з газет української діаспори (публікація від 1957 року) Іван Світ, - що в південній Приморщині (це Усурійський край) українці живуть найгустіше, по селах їх до 80%».

У двадцяті роки минулого століття в основному саме українці Зеленого Клину будували міста Хабаровськ, Владивосток, Усурійськ, Комсомольск-на-Амурі. Адже там кожен четвертий громадянин (відповідно до перепису 1926 року) був українцем.

Ось хоч би звернімо увагу на те, що нині у самому центрі Хабаровська стоїть величний пам’ятник полковнику Якову Васильовичу Д’яченку, звичайно ж українцю, вихідцю з Полтавщини. Він першобудівник майбутнього міста, як написали про нього вдячні потомки - «один із найбільш корисних діячів з освоєння дикого Амуру». І таких діяльних посланців нашої землі у тих краях були тисячі.

У 1917-1922 роках на території Зеленого Клину існувала навіть Українська Далекосхідна Республіка (УДР). Мала своє законодавство, свою Конституцію. Розглядалося питання прийняття власної символіки. Один із варіантів його був синьо-жовтий прапор із зеленим клином, який символізував колір тайги. Погляньте, на знімку внизу.

Мешканці тих тайгових прерій українці повідомляли друзям, рідним у Великій Україні, що з початком війни 1914 року життя у них начебто зупинилося. Розпочався просто таки шалений наступ російського етносу на українців. З центру Росії йшли відверті вказівки: на командні висоти в регіонах просувати виключно представників титульної нації. Усяко обмежувати в правах малоросів, які до певного часу фактично верховодили у краї. Тільки у Маньчжурії (колисці багатьох кочових східноазійських народів), у так званій полосі відчуження, вона складала десятикілометрову зону обіч Китайсько-Східної залізниці (КСЗ) та адміністративному центрі Харбін не спостерігалося утиску українців.

Усе це вершилося завдяки мудрості тамтешнього правителя генерал-лейтенанта, інженера-колійника Дмитра Леонідовича Хорвата (1858 – 1937). Він виходець із полтавського Кременчука любив і поважав працелюбів, своїх земляків українців. Не допускав на йому довіреній території будь-якої дискримінації за національною ознакою.

Генерал-лейтенант Дмитро Хорват, у ролі Верховного правителя відчуженого регіону Китайсько-Східної залізниці не допустив хаосу після жовтневого перевороту, а головне – підтримав українців, яких мешкало там надзвичайно багато. Шанував їх за старанність, майстерність і миролюбну вдачу.

Влада у Хорвата була необмежена. Коли в Петрограді стався жовтневий переворот, вся організація життя в державі відчула турбулентну силу безладдя, розгардіяшу і хаосу, і тільки жителі регіону КСЗ зовсім була позбавлена цього.

Більшу половину службовців тамтешньої залізниці складали українці, не кажучи вже про військову охорону та окремий інженерний корпус, де також чимало працювало наших земляків. Територія „щасливої Хорватії" (від імені адмірала Хорвата) була острівцем надії та спокою у тому ураганному часі.

Адміністрація зони перебувала у руках іще одного генерала - М. Афанасьєва, котрий починав військову службу в солончакових степах, у Новопетровському форті острова Мангишлак, де солдатчину на засланні відбував наш великий геній Тарас Шевченко. Мати військовика була щирою українкою, і генерал навіть не крився зі своїми симпатіями до українців та й до їхнього мученика-поета. Знав на пам'ять і доволі часто привселюдно декламував поезії Кобзаря.

У Харбіні ще від 1907 року існував український клуб, котрий мав великий успіх серед мешканців. Там завжди було повнолюдо. Повсюдно лунала українська мова, плинули щедрівки, частівки, веселі і сумні пісні. Як казали люди, звідти віяло рідною Україною. Подібний з такою ж активною аудиторією український клуб намалювався 1911 року у Благовіщенську на Амурі. А от спроба вкраїнської громади тут створити громадське об’єднання «Просвіта» уже наштовхнулася на шалений спротив місцевої російсько-шовіністичної влади. Таке ж незабаром сталолося і у Владивостоці.

Зате все частіше заявляли про себе наші земляки у Шанхаї. Це найбільше місто Китаю, назву якого можна прочитати як «Надмор’є», шанобливо тієї пори ставилося до українців. Вони тут відзначилися тим, що зібрали на пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку аж 400 рублів – це по тій порі були великі гроші. Назву для порівняння такі дані: найкращу корову можна було виторгувати за 5-7 рублів.

З того далекого «зеленого» часу доводилося мені зустрічати копії кількох зжовклих номерів українського часопису «Думи». Видавався він у… Читі і мав чималий попит. Спрямований своїми публікаціями на розширення зони вживання і розповсюдження української мови в регіоні, цілеспрямоване створення національних наших гуртків із залученням земляків з-понад Борисфену до пропаганди ідей українських демократів. У видані практикувалася публікація сторінок китайською і монгольською мовами із закликами… переходити на вкраїнську. Дивно, смішно звучало, але факт. Такі акції називалися «пропагандистським вінегретом». Ним часто своїх читачів пригощали україномовні читинські «Думи».

Зелений Клин мав цілу мережу українських гуртків, офіційно зареєстрованих і - підпільних також. Як, до прикладу, у Владивостоці. Там іще з 1907 року при так званому Орієнтальному (це означає – східному) інституті працювали українські гуртки. Студенти в них студіювали українську мову, знайомилися з культурою, літературою, образотворчим мистецтвом нашого талановитого народу. Тут молоді люди об’єднувалися для пізнавальних поїздок у наші краї, на велику Україну.

Одначе у місті окрім офіційних українознавчих гуртків існували негласні, підпільні політичні формування за національною ознакою. В основі їхньої діяльності були питання розширення громад переселенців з України, їх організація для підвищення національної свідомості мас, котрі заселяли Зелений Клин, створювали осередки Зеленої України далеко від материнського лона своєї рідної землі і національної культури. Ці групи з боку офіційної російської влади наштовхувалися на різку критику і переслідування, жорстку заборону, аж до ув’язнення виявлених активістів.

Дмитро Боровик, головний редактор вельми популярного у Владивостоці часопису "Українець на Зеленому Клині".

Серед тих, хто координував діяльність українських політичних груп у Владивостоці сто літ тому були Дмитро Боровик, М. Кублянський, люди, яких в Україні вже майже забули всі. І це вельми прикро. Адже активісти ці неймовірно страждали за ідею українізації, розширення наших земель на Далекому Сході. Несправедливо це і навіть безчесно. Столітньої давності їхні імена часто згадувалися у різних часописах, особливо після жовтневого перевороту, коли життя і в тому краї розворушилося. Українці стали ще активнішими, бойовитішими. Україна була для них справді понад усе! Вони стверджували, що не є москалями, позаяк використовують не ту мову, що московити, носять інший одяг, навіть готують інші страви, ніж росіяни…З найктивніших борців за утвердження українського Зеленого Клину на Далекому Сході став Дмитро Боровик, виходець з Херсонщини. Високоосвічена людина: закінчив агрономічний відділ політехнікуму у Ризі, згодом фізико-математичний факультет Одеського університету. Зазнав переслідувань царатом, як революціонер, відбув п’ять літ каторги. На Далекий Схід направлений, як фізик Владивостоцької метеорологічної обсерваторії. Проте всю свою енергію і силу віддавав справі створення українських боєздатних громад, випуску україномовної літератури. А найбільше запам’ятався блискучим редагуванням часопису «Українець на Зеленому Клині».

Московити буквально дуріли від кожного числа випуску цього видання. Статті в ньому відзначалися легкістю звучання, образною мовою і високою актуальністю порушених тем, точністю критичних стріл, влучними сатиричними виступами. Пан Боровик виявився блискучим журналістом і справжнім національним бійцем. Шкода лишень що жити йому було відведено аж надто мало: 1920 року, коли Далекий Схід спалахнув українською національною пожежею, Дмитра уже не стало.

Тут варто звернути увагу на газету «Харбинский весник», яка доволі часто публікувала розповіді про тамтешніх українців, котрі всіма помислами і ділами тягнулися в рідні краї – до Дніпра і Києва, на Одещину, Херсонщину, Слобожанщину, до Поділля і Полісся. А знаменитий московський журналіст, який мешкав у Маньчжурії Штейнфельд повсякчас у своїх цікавих публікаціях називав Примор’я «Новою Україною». На підтвердження свого логічного посилу він якось промовисто зазначив, що це видно бодай із того, як мовляв, всюди у Харбіні і його околицях чути м'яку „малоросійську рєчь", а бублики й мед, шинка, вуджена риба, і українські глечики, господарське начиння — усе це нагадує швидше Гадяч, а ніж далеку землю на берегах Тихого океану. Резонно, чи не так?

Під час світової війни і революції у Благовіщенську та Маньчжурії влаштовувалися українські вистави і концерти з благодійними цілями. Вони набрали такої масовості й розголосу, що вистави стали щотижневими, а на виручені кошти українська громада відкрила національну школу для дітей тих, чиї батьки відправилися на фронт. Після жовтневого перевороту школа перетворилася в українську гімназію. Багато з її випускників з часом опинилися в Українській господарські академії в Подєбрадах, що поблизу Праги, де викладання навчальних дисциплін проводили колишні члени уряду УНР, побратими Симона Петлюри, у Празі, Берліні, Мюнхені, Ґеттінгені і інших демократичних центрах Європи, які вважалися прихильними до українства.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Маміка з Прикарпаття, - Олександр Горобець

субота, 21 вересень 2019, 11:44

Які б ми слова не шукали для вшанування подвигу Матері, вони уже колись мовлені іншими. І все, що можна про неї написати, це давно-давно уже зробили древні греки. Ми тільки повторюємо за ними. Тому, щоб не займатися плагіатом, я звернуся по допомогу до...

Бандитський Донбас у соусі Штайнмаєра

четвер, 19 вересень 2019, 14:17

Провокація "нормандського квартета". У народі справжній протестний стогін. У переговорному Мінську чітке «ні» щодо проведення виборів у так званому ЛНДР під цівками автоматів та кулеметів убивць тисяч українців. І лише один якийсь "навіжений" із МЗС, я...