Нас урятував "Зайвий свідок"

Уся ця історія почалась без малого сорок років тому, коли 1979-го неждано-негадано викликали мене до Вінницького обкому партії і сказали, що я записаний на дворічне навчання до ВПШ при ЦК Компартії України. Дорога знову лежить до столиці. Навіщо це, для чого, адже щойно закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка – отримав найпрестижніший диплом вузу республіки? Знову сідати за підручники, це як удреге женитись...

Набутої освіти, сказали, мало, треба збагатитися свіжішими знаннями. Партія, мовляв, має дбати при високій професійний рівень своїх кадрів. А відмовляєшся від навчання у ВПШа, - прощайся з журналістикою. Вся преса в тодішній великій державі була викоючно партійна. Іншої просто не існувало. Так що ніякого й вибору не було. Якщо жереб вказав на тебе, складай торбину на два роки до Києва...

Дехто нині явно скриває те, що він пройшов через горнило Вищої партійної школи при ЦК КПУ. Напевне, соромиться свого, так би сказати, комуняцького минулого. Я навпаки – горджуся цим періодом свого багатого освітнього збагачення. Бо на розумну людину, період навчання у тому закладі, була унікальна можливість попрацювати над собою. Збагатитися раритетними знаннями найшикарнішої на той час бібліотеки у Києві, послухати лекції кращих тоді викладачів – професорів, академіків. По правді кажучи, читали у тій закритій бурсі багато зайвого, комуно-радянського. Але й риба має луску, її ж не змушують смажити, щоб отримати гарний обід. Оббирай лушпиння, це відомий принцип свідомого людського життя. Від занять бери краще, що лишень тобі потрібно, все інше залишай по за бортом уваги. Накопичуй тільки потрібні тобі знання. Бо умови створенні для слухачів були найкомфортніші: щойно з голочки новенький гуртожиток, кімнати у килимах на двох, на додачу просто таки висока по тій порі заробітна плата. Її сповна вистачало і для домашніх, і для столичного слухача, проїзд пільговий на два роки. Навіть сім’я не обтяжує, позаяк вона залишилася дома. Тільки працюй, учися… Про подібне можна було б лише мріяти.

Оглядаючись на ті події сорокалітньої давнини, гадаю, що їхати на навчання варто було іще й тому, що мешкати довелося, подружитися з такими душевно багатими, благоліпними людьми, яких ніяк не забути. Не спізнавши їх, я був би сердечно обділеним, значно морально біднішим.

Мене обрали старостою групи, і тому довелося з усіма знайомитись якнайтісніше. У гурті було шістнадцять журналістів, серед нас одна представниця чарівної половини. Решта всі люди, які чогось уже досягли у своєму житті.

До прикладу, Віктор Іванович Стельмах. На заняття прибув безпосередньо із Парижу. Уже тривалий час трудився в ЮНЕСКО. Досконало володів французькою та англійською мовами. Інтелектуал і високого рівня інтелігент з унікальними знаннями світової культури й мистецтва. Я щоправда, ніяк не міг зрозуміти навіщо йому потрібно була ще одна, здається, третя чи четверта його освіта. На питання про це він лише ласкаво усміхався і нічого не пояснював. Але коли лишень у нашій незалежній державі з’явився Президент України, у грудні 1991-го, Віктор Іванович Стельмах був призначений першим в історії прес-секретарем глави держави Леоніда Кравчука. Мені здається, що рівень такого екстраординарного фахівця, яким був мій колега мав би бути зразком для тієї відповідальної посади. Але немає нині таких політично грамотних, житейське спокушених, казати б, стріляних горобців, яким був Віктор, а здоров’я підвело його: давно вже немає мого приятеля в живих…

Особливою вдачею, веселим і відчайдушним характером у нашій групі виділявся Анатолій Житник. Чорночубий, з примітним кучериком типу "а-ля козак!", котрий завжди примітно вибивався з-під шапки, чи кашкета, як у героїв культового кінофільму про Максима Перепелицю, він, здається, ніколи не зганяв з обличчя добродушної, привітної усмішки. Завжди готовий до потішного приколу, палахкого публічного жарту. Анатолій Архипович був гуморист від природи. Отакий собі ходячий журнал «Перець» на всі 24-и години доби. А як чарку вип’є у нашому гурті, можна пообривати животи від сміху. Житник завжди був в ударі!

Прибився він до ВПШ із газети «Вечірній Київ», де служив фейлетоністом. Його публікації буквально потрясали столицю. На декого його прізвище наводило просто жах.

Заняття у нас закінчувалися о 15-ій годині. Бурса знаходилась у провулку Рильського, 10, це за два кроки від Софіївського майдану. Якщо після пар не залишаємось у бібліотеці, то вільного часу до 23-ої години, коли зачиняється гуртожиток, - цілий океан.

Але появлятися з Житником у центрі Києва було просто неможливо. Таке враження, що його знали усі. Тільки вийдемо у людну місцину, його вже тут, як тут скубають, обіймають знайомі. Смішки, жарти чутні відусіль. Га-га-га, та го-го-го! Хвилина-друга і Анатолій Архипович уже гукає нас із Славком – мого друга по кімнаті Святослава Крещука з Волині, - мовляв, пішли хлопці, друзі пропонують відмітити зустріч. Наколовшись на мій скептичний і заперечний погляд, весело каже: «Та ми вип’ємо лише по єдиній чарчині. Не більше! Такі друзі, що відмовлятися просто неможливо…»

І це майже завжди одна така пісня…

На лекціях Анатолій завжди займав свою улюблену позицію – за останнім робочим столом аудиторії. Поруч із ним сідав Святослав, до ВПШ головний редактор обласної молодіжної газети Волині, з яким вони за час навчань замало не зрослися: міцно товаришували. Житник саме на заняттях писав свою першу книгу, яка орієнтовно уже носила назву «Зайвий свідок». Як він пояснював, це буцімто був детектив про міліцію і слідчу роботу. Анатолій за першою своєю освітою юрист, і тому стверджував, що ця тема для нього мовбито близька і зрозуміла. Я, щоправда, ніяк не міг уторопати, як це можна було на заняттях так виокремитись із гурту лекційного залу, щоб вжитися в канву сюжетної лінії, добирати там слова і образи, і ми всі йому не мішали. Аби потім читач не помітив ні фальші, ні нальоту поспішності на літературному викладі книги. Але Анатолій Архипович був людиною рідкісних творчих якостей. Він завжди носив черевики на міцних, навіть, здається, кованих підборах: коли ішов, то, либонь, аж іскри сипалися з-під «копит». Було враження, що Анатолій цією впевненою ходою намагається увірватися і в літературу.

Йому вже мало було гуморесок, оповідань у періодиці, котрі він публікував регулярно, Житник замислив детективну повість окремою книгою, і якось оголосив, що видавництво уже зверстало його твір. І показав ще не зшитий, без палітурок варіант його літературного трактату. Власне, представив гранки книги.

Ми всі брали по черзі до рук ту велику працю, я навіть понюхав її. Вона пахла свіжою друкарською фарбою. І це туманило голову, особливо бадьорило. Первісна назва книжки «Зайвий свідок» залишилася без змін.
Поки ми оглядали недовершене первісне творче дитя Анатолія Житника, Славко Крещук шепнув мені на вухо, що автору навіть виплатили частину гонорару.

-Нікуди не дівайся, - заявив Святослав при цьому, - Толя нині з нагоди отримання гранок дає бал… Будуть хлопці з газети «Вісті з України» - Микола Чубук, Ігор Римарук, Іван Лепша... Завітає Володя Чопенко з газети "Радянська освіта". Ми всі тоді дружили з незабутньою трійкою "вістян", позаяк і публікувалися в цьому єдиному більш-менш демократичному, позапартійному виданні, котре видавалося Товариством зв'язків з українцями за межами України, яке містилося через дорогу від Золотих Воріт.

Веселу «козу» в той день водили ми по київських забійгайлівках довго-довго. Заморили добряче Ігоря Римарука, тоді ще зовсім молодого віршописа, згодом геніального поета, головного редактора всесвітньо відомого журналу журналу українських демократів "Сучасність", якому пророкували долю замало не найвідомішого національного бояна нашої епохи (трагічно загинув у Львові вересневої днини 2008 року), замучили своїми вимогами почитати нові й нові твори. Вони в нього і справді були блискавичні, реактивні, то глибоко філософські, а то винятково ліричні, аж ніби камерні, що повсякчас доставали своїми простими і зрозумілими словами до серця і до душі. Житник аж розсердився було на нас усіх: «ви, б**ді, кого вшановуєте, мою детективну повість, чи поезію Римарука?»

Уже й не пригадаю, хто й куди, а головне - коли подівся, але вже пізнього вечора у дворі будинку, що межує з Бессарабським ринком, на дитячому майданчику ми опинилися втрьох: Житник, Крещук і я. Три слухачі ВПШ. Анатолій приніс з останнього застілля у папці пляшку недопитої горілки, якийсь шмат ковбаси і кусень хліба. Все ніяк не могли ми розлучитись...

Залишки спиртного досить швидко по черзі проковтнули. Голосові регістри розмов у дворі, на дитячому майданчику, значно підвищилися. Починалося літо, вікна і двері балконів у мешканців будинків відкриті, а ми в своєрідному акустичному колодязі голосно-голосно сперечаємось про літературу, поезію і ще про щось там високе. Аби ви знали, що у Житника голос, як у оперного співака. Після чарчини його ніхто не міг перекричати.

Десь високо угорі над нами хтось вийшов на балкон і гукнув нам униз крихким, скрекотливим немовби у сороки голосом:

-А-ну, алкаші, забирайтеся геть…

-Діду, - обізвався у відповідь Анатолій, - спи там спокійно. Ми вже закінчуємо…

Одначе насправді до завершення смачної і веселої трапези насправді ще було далеко. Житник поліз до кишені, витягнув 25 рублів з портретом Леніна, і кинув на лавчину.

-Хто побіжить до «Центрального гастроному» за підкріпленням? Для остаточного підбиття підсумків дня…

-Сашко, - казав до мене Святослав Крещук, - ти у нас наймолодший…

-І до того ж староста, - зареготав на повне горло Житник. – Катни, друже…

Коли я, взявши гроші, попрямував до гастроному, хтось із піднебесся, поміж віття кучматих дерев, знову голосно, все тим же, скрипучим акцентом, сказав:

- А-ну, волоцюги, забирайтеся звідси, дайте відпочити, бо викликичу міліцію…

-Ми останню чекушку спорожнимо, і вже йдемо, - полетіло знизу…

Коли я з високоградусною поклажею повернувся з гастроному, то побачив таку картину. Яскраво освічуючи дитячий майданчик і наше сідало на ньому з залишками трапези, посередині двору стояв міліцейський «газик». Стиха вуркотів двигуном на холостому ходу. Славка Крещука з задніх дверей якраз всаджували до "бобіка", а Толя Житник голосисто відбивався від ще одного міліціянта. Я закляк на місці і не знав, що чинити, хоча добре розумів: мені, здається, через оказію вдалося вислизнути з лабет міліціянтів, як піскуну із сітки. Хоча першим поривом було бажання кинутися на поміч друзям. Але я тут же подумав, що й сам також напідпитку, служиві, напевне, тут же в рацію гукнуть підмогу, і тоді…

Що буде далі, про це не хотілося ні думати, ні пояснювати собі. Тихенько достав пляшку дорогого югославського віньяка, поклав її під дерево, туди ж поставив хліб і ковбасу. Одійшов за ріг будинку, і став спостерігати із болем і тривогою в серці за тим, чим усе завершиться у моїх друзів. Міліціянти удвох пересилили Анатолія і його також заштовхнули за решітку. З дитячої гойдалки прибрали його шкіряну папку з усіма рукописами. Ще за мить двері хряснули за міліціянтами. Авто розвернулося і стало вибиратися на Хрещатик. Тим часом я уже уяснив, як потрібно діяти далі.

Для слухачів ВПШ існувало негласне залізне правило: ні за яку ціну не потрапляти до міліції на підпитку. Позаяк фінал цьому міг бути лише один - виключення з партії. Тоді прощай навчання, ти – безробітний і одна тобі дорога - відправлятися додому. Наш декан відділення журналістики Анатолій Михайлович Задворний, збираючи нас, старост, на регулярну профілактику, завжди повчав:

-Коли ж, не приведи Боже, когось міліція таки затримає «під градусом», бо ж ви всі дорослі люди, потрібно бодай серед ночі додзвонитися до мене. Чітко і конкретно повідомити кого саме й до якого відділку міліції завезли. Ні в якому разі не можна допустити того, щоб ця людина там переночувала, тому, що вранці з міліції обов'язково повідомлять до ЦК КПУ, що ніч принесла таку ось ганебну новину: упіймався слухач ВПШа. Це повний провал, ганьба на всю бурсу. І не сподівайтися на диво: "відмазати" нікого й нікому не вдасться. Бо доповідають про надзвичайну подію особисто другому секретарю ЦК…

ФОТО СВЯТОСЛАВА КРЕЩУКА Я РОЗШУКАВ, А ОСЬ СВІТЛИНУ АНАТОЛІЯ ЖИТНИКА НЕ ВІДНАЙДУ. МОЖЛИВО, ХТОСЬ МАЄ, ПОДІЛІТЬСЯ...

Тому я буквально лошаком без жовчі погнався за міліцейським «бобиком» уздовж Хрещатика, і коли авто повернуло на Прорізну (тоді ця вулиця мала зустрічні рухи транспорту), зрозумів: моїх друзів повезли до Ленінського райвідділу міліції, який знаходився поруч, у дворі. Виходу не було: потрібно було якнайшвидше летіти до гуртожитку на вулицю Мельникова, 84, шукати телефон декана, підіймати його з ліжка. "Що ж я йому скажу? - всю дорогу додому свердлила мозок гаряча думка, від якої я уже геть протверезів. - Як пояснюватиму всю новину серед ночі? Чи вдасться бодай йому витягнути хлопців з околотку?"

У цих гнітючих і болючих роздумах дістався я нашого осідку. Перед самим гуртожитком мій годинник показував без трьох хвилин 23-и. Перш ніж відкрити двері висотного будинку, які вже готувалися блокувати вахтери, я ще раз оглянувся на добре освітлену вулицю поблизу мотоциклетного заводу і враз побачив, що під нашими ворітьми з вереском шин зупинилося авто.... Міліцейське!

-Сашко ! Сашко! – зично гукали звідтіля до мене. Це був Слава Крещук. А поруч із ним знаходився і Анатолій Житник. – Потримай двері, щоб не зачинили, я – лечу!

Мої друзі удвох щодуху бігли від воріт саду, що окружав нашу оселю, до гуртожитку, а це метрів із триста. Позаду за ними поспішав міліціонер. Коли він підійшов ближче, я побачив, що це був офіцер у званні капітана.

-Усе, Славко, бувай здоровий, до завтра, - попрощався на порозі з ним Житник. – По цьому підійшов близько до мене, і тихо запитав: - Де пляшка?

Для мене це так було несподівано і дивно, що я одразу не зміг збагнути, про яку саме йдеться. Адже їх за день було перед нами багато…

-Та, за котрою ми тебе посилали до «Центрального гастроному»…

-Під деревом, - вимимрив я. – Біля дитячого майданчика я її залишив, де вас узяли. І хліб, і ковбасу там же полишив. Ковбасу пси, мабуть, уже з’їли, а пляшка віньяку, думаю, ще ціла…

-Зараз знайдемо, - впевнено і весело мовив Житник. – Гони здачу на всяк випадок…

Вони з капітаном попрямували до авто, я переступив поріг д’евятиповерхівки і партійні вахтери закрили вхід до гуртожитку.

-Що, в обнімку з міліціянтами уже їздите?, - сердито мовила цербер-вахтерша, грюкаючи дверима, ставлячи дерев'яні запори у ручки...

На сьомому поверсі, у кімнаті №723, лиш забачивши мене, Славко Крещук став качатися від сміху по ліжку. Певно, весь переляк вилазив з нього через нервовий посміх. Тільки десь під опівніч я зумів відтворити з його ламаних розповідей усю карикатурну картину подій, які відбувалися того вечора в райвідділі міліції, куди їх удвох із Житником доставили міліціянти.

Служивих у двір поруч із Бессарабкою викликав, звичайно ж, ображений громадянин, якому ми мішали заснути.

Анатолій лиш ступив до міліції, підняв несамовитий гвалт. Мовляв, кого ви затримали: я ж фейлетоніст Житник із «Вечірнього Києва»? Давайте, давайте, кидайте мене до камер, я звідтіля завтра зроблю гумористичні репортажі про всі ваші тутешні порядки. Нехай народ почитає, дізнається…

Він тримався вельми упевнено і навряд чи в ньому можна було розгледіти чоловіка напідпитку. Він шумів, мовби той шершень, якого виполохали з дупла.

Міліціянти забігали, заметушилися. Тільки й чути було: «Житник, Житник…»

Десь з’явилися і офіцери тієї пізньої пори. Один, другий, третій. Анатолія, з його незмінною папкою під пахвою, повели кудись на верхній поверх, Тихого, зніченого Славка посадили за решітку. А ще за десяток хвилин великий гуморист спускався сходами в обнімку з заступником начальника райвідділу. Той ніс у руках гранки нової книжки Житника, розглядаючи ілюстрації з зображеннями міліціянтів у погонах.

-Анатолію Архиповичу, - казав він, - а коли буде сигнальний номер? Ви ж мені примірник «Зайвого свідка» підпишете?

На горі Житник у своєму дусі став чистити офіцерів, соромити за його затримання. Він дістав із папки рукопис свого нового твору в гранках, який завтра-позавтру мав стати повноцінною книжкою.

-Я вас єдиний славлю-прославляю, книжки про вашу службу пишу, а ви мене до мавп'ятника кидаєте? - ображався не на жарт Анатолій Архипович.

Присутні при цій розмові люди в одностроях розібрали частинами гранки книжки, стали читати і проглядати текст, малюнки з людьми, схожими на них самих. Справді, це був твір про їхні нелегкі міліцейські будні. Капітан, заступник начальника райвідділу, порившись у своєму столі, дістав окремі номери «Вечірнього Києва». Серед них виявилося три статті за підписом Анатолія Житника. Офіцер почав вибачитися. А тоді враз заявив:

-Давайте я особисто відвезу вас додому. Ви на лівому березі мешкаєте?

-Мені потрібно, щоб ви встигли до 23-ої доставити мого колегу до гуртожитку ВПШ, котрого ваші молодці причинили внизу, - взяв справу в свої руки Анатолій Архипович. - І це вже потрібно негайно, - наголошував, показуючи на годииник...

-Усе зараз зробимо, - запевнив капітан. – Тільки не тримайте на нас зла… Вийшло просто непорозуміння…

…Кілька днів тому я у соціальних мережах та й у своєму блозі в Інтернет виданнях написав і виставив статтю про те, як влада дурить народ, не підіймаючи пенсії державним пенсіонерам, журналістам державних і комунальних видань, прирівнявши їх статки до двірників та сантехніків. В одному з коментарів щодо порушеної теми я враз вгледів прізвище Анатолія Житника. Писав не він, а про нього, бо від людей давно чув, що Анатолія Житника вже давно немає в живих. Про Анатолія Архиповича, геть обділеного увагою, розповідала в коментарі до статті колишній головний редактор газети «Освіта» Ольга Коноваленко, де свого часу трудився А. Житник...

Я тут же написав листа милій пані. Бо так склалося, що після закінчення навчання поїхав працювати власкором газети «Сільські вісті» по ряду західних областей України, потім звідти мене перевели до столичного апарату редакції. Навіть мешкаючи в одному місті, ми з Анатолієм, що називається, загубилися. Але мене завжди цікавило, що з ним сталося. Як він щезнув з землі - такий молодцюватий, удатний, великий життєлюб?

Пані Ольга Степанівна Коноваленко у відповідь повідомила таке: «Толя в результаті Чорнобиля отримав злоякісну пухлину наднирників. Дуже мужньо йшов із життя. За тиждень до смерті прийшов у редакцію гарно одягнений, з посмішкою на обличчі, з кожним поговорив і потримав за руку. Похований у рідному селі…» А потім додала: «У нього день народження 20 грудня. А помер 14 грудня 1996 року. На той час видавав газету "ТУРБОТА". Продовжила справу дочка. Але не витримала безгрошів'я і спаду тиражів…»
А як же ж справи з його творами?

Анатолій Архипович Житник видав три книги: «Зайвий свідок» - 1981 року, себто, у пору, коли ми закінчували навчання; «Стрибок у прірву» - повісті і оповідання, 1989 року; книгу «Версія» - 1991 року. Думаю, що міг би ще створити чимало цікавих і самобутніх творів… Якби не біда...

Давно немає в живих і нашого побратима Святослава Васильовича Крещука із Луцька. За все своє життя я ніколи не зустрічав більш залюбленої людини в журналістику, в факт для публікації. Славко міг сто кілометрів пройти пішки заради того, щоб побачити і описати, якими на світ вилупилися з яйця пташата, до приклоаду, чаплі, чи розповісти, як тужавіє гірський віск... Його кожна публікація в газеті «Волинь», у котрій він чверть віку вів рубрику «Добрий день, вам люди!" завжди була особливою подією. А попри все він був винятково добродушною, щирою людиною, яку поважали, любили всі. Неперевершений поет. Його єдина поетична збірка "роси безсонних ночей" давно рорзібрана людьми на цитати, які ходять поміж людей.

Поки ми мешкали з ним удвох в навчальному гуртожитку, із Луцька, інших куточків Волині, до нього навідувались і Заслужені тоді артисти, як Василь Зінкевич, відомі письменники і поети. Одинадцять літ уже немає Славка на цій землі, а його день народження – 6 вересня, журналісти Волині відзначають майже в кожній редакції. Такий це був хороший і мудрий чоловік…

Царство небесне вам, мої безсмертні побратими…