Київ - це чия столиця?

Можна, мабуть, лише порадіти з того, що у Вашингтоні відтепер (27 лютого ц.р. цей проект втілиться у життя), площа перед посольством РФ носитиме ім’я великого російського демократа Боріса Нємцова. Це був фактично один-єдиний з відомих громадян сусідньої держави, хто давно зрозумів, що собою уявляє Путін, куди й до чого він веде свою державу, всяко підтримував курс України до Європи і демократії. І я переконаний, що й українці, звичайно ж, до певної міри, винні у тому, що режим московітів так жорстоко розправився з ним. Надто близько Боріс стояв біля фашизованого кратера путлеризму, надто відверто виступав проти параноїдального шизофреника. І його потрібно було за всяку ціну переконати в тому, що вільне почування себе в Москві, котре він постійно демонстрував, для нього вельми небезпечне. Не повинен же опозиціонер чекати того, поки йому відірвуть голову. Немцов, іншими словами, намагався дати своїй владі в рило, і не відповідати за цей вчинок. Тому конче потрібно було його переконати в необхідності на якийсь час покинути хвору Росію. І зробити це мали українські демократи, де він мав багато-багато друзів, однодумців. Я не раз писав про це. Ось, скажімо, ще 22 грудня 2011 року на Інтернет ресурсі міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы», де мав власного блога. Називалася та стаття – «Украинская защита Бориса Немцова», читайте тут - https://echo.msk.ru/blog/jura777/841910-echo/

Декілька разів з цього приводу виступав у своїх українських блогах. На жаль, ніхто не почув. Ось чому в день загибелі Нємцова я написав, що саме ми, українці винні в тому, що загинув Боріс Нємцов, бо він відверто звинувачував власного фюрера у війні проти України (стаття має корені тут - http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/17430.aspx ).

Молодці американці, котрі настільки організовано, буквально в одну мить, віддаймо належне - за ініціативою нас, киян, площу перед посольством РВ у Вашингтоні нарекли іменем народного героя спротиву проти фашизованого режиму Московії. І можна лише подивуватися тому, наскільки зросійщеним, продажним самі раші є електорат столиці України.

24 січня ц.р. на сайті Київської міської держадміністрації (КМДА) з’явився запис для обговорення і голосування киянами, після відповідного рішення одного з Комітетів міськради, проекту рішення міської ради про присвоєння скверу на розі вулиць Сурікова і Повітрофлотського проспекту імені Боріса Нємцова. Це поруч з посольством РФ. Ніби аж дзеркально щодо Вашингтона.

І які ж результати, напевне, запитаєте ви?

А показники так званого «волевиявлення» просто таки жахливі. За станом на полудень 7 лютого ц.р. (через два тижні від початку голосування, а загалом воно триватиме два календарних місяці!) сумарні дані такі: 63 ОСОБИ ВИСЛОВИТИСЯ «ПРОТИ» І ЛИШЕ 39 «ЗА».

Якщо громадські, патріотичні організації Києва, яких я чомусь і не чую, і не бачу, до речі, не задіють з резерву якихось нових своїх, кардинальних заходів, то цей раунд публічного протистояння проти сепаратистів, колаборантів, відвертих прихильників путлеризму в нашій столиці буде неодмінно програний. Ото вже може статися у кінці березня ганьба, зі смородом буквально на весь чесний світ. Виявиться, що у Вашингтоні краще люди розуміють і знають, ніж в Україні, як важливо перемагати Путіна, відплачуючи йому за смерті українців від рук режиму неофашиста, котрі безстрашно захищали наші Суверенітет і Незалежність. Це водночас і свідчить про те, що остання російсько-українська війна наших людей нічому не навчила. Що з понад 10 000 смертей наших синів і дочок, онуків на полі битв і в підвалах кримських, лугандонських московітських катівнях не став нас уроком. Нарешті, що Київ і далі залишається мутантською клоакою, неочищеним московітським гальюном, де по-старинці заправляють (акакаяразніца!). Вони, як бачимо, мобільніші, більш організовані за українців, і цим найбільше страшні.

Це ж треба бути такими відвертими, цинічними, запеклими ворогами корінної, титульної нації держави, щоб за дві щоки, смачно жуючи український хліб і сало, відверто, і з явним викликом шкодити побудові національно-раціональної нашої держави. Їх діди і прадіди – паскудні ленінці і сталіністи, заїхавши свого часу в середовище хохлів, утворили тут рідний для себе «світ», основою якого стали руськоє нарєчіє і дика культура монголо-татар, фіно-угорців. Домінуючи політично сотнями літ, їхні пращури створили в наших краях для себе і свої потомків середовище антиукраїнського «руського міра», на якому так уміло педалює тепер Путлєр. Як же ж вони можуть нині здати свого безрогого ідола, промовчавши, коли перед посольством РФ з’явиться сквер імені запеклого ворога їхнього «дАрАгого ВладімВламіровіча». І ось, що називається, зорганізувалися. Вирішили силою захищати свого фюрера в Києві.

Здається мені, що це тільки в Україні така простосерда поблажливість до відвертих ворогів нашої держави. Хочеться вірити, що це вже ненадовго…

Влітку минулого року московіти організували жахливий вибух в авто начальника окремого загону спеціального призначення ЗСУ, розвідника (посмертно – генерал-майора, Героя України») Максима Шаповала. Сталося це на тихій вуличці паркової зони Солом’янського району, що носить дивне ім’я Механізаторів. З’явилася гарна ідею цю місцину наректи іменем бойового офіцера. І що ви думаєте, київське московітство, котре добряче отаборилося туті, настільки «оборзіло», що й на цьому напрямку пішло у відвертий наступ. Стало активно голосувати за те, щоб (уявіть собі лишень!) залишилася стара, безлика, сталінсько-емтеесівська назва – «вулиця Механізаторів», але тільки б не носила вона імені Героя-розвідника війни проти путлєризму, який саме тут і загинув. Лише в останні дні, напевне, українські військові мобілізувавшись, дещо вийшли уперед при електронному голосуванні на сайті Київської МДА. Запам’ятайте: аж 26 таких відвертих ворогів України нині є в Києві.

Але чи не найбільш визначальною нині є боротьба в нашій столиці між руско-графським москофільством і увіковіченням пам’яті Великого Українця Євгена Чикаленка. Найбільшого патріота відстоювання інтересів української мови і культури, мецената й утриманця, натхненника ряду проектів зі сприяння розвитку українства, краснописьменства. Я вже про це писав не один раз, в останнє тут - http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/29240.aspx

Давайте ще раз нагадаємо, що нині в українській столиці є аж сім топонімічних, туристичних знакових пунктів тульського графа Льва Толстого. Людини, котра, підкреслю, НІЧОГО не принесла Україні, фактично ніде й не згадувала добрим словом у свої творах українців. Так, цей патлатий дід Лев створив чимало літературних творів. Але вони точно б залишилися нікому невідомим мотлохом, якби не його дружина. Вона вісімнадцять (!) разів, до прикладу, переписала після автора його знаменитий твір «Война і мір», тільки тоді він – вичищений, вилизаний, літературно, синонімічно, прислівно збагачений заграв барвами достойного твору. Не всі письменники стають великими лише через те, що не зуміли замолоду підібрати достойних і грамотних дружин! Еге ж, мій це життєвий висновок. Ніде не позичив…

Так ось у Києві, ленінці і сталіністи, які тут чимало часу знаходилися при владі, зуміли іменем знаменитого розкольника московської церкви, церковного богохульника назвати аж три вулиці, провулок, станцію метро, одну з центральних площ Києва та ще й встановити меморіальну дошку. В той час, як у Москві Лев Толстой заслужив лише на одну-єлину невеличку вуличку.

Найбільше мене дивує те, що тихо мовчить, поклоняється всім безглуздим цим топонімам у Києві Українська церква московського патріархату. Її ж вожді свого часу проклинали з високого амвону ім’я російського письменника Льва Толстого, публічно і доволі гучно відлучали його від церкви, слали на голову письменника прокльони. Але коли він в Україні, насамперед у Києві, став ураз великим стовпом «руського міра» - немовби набрали в рот води, замовчали на століття. Нині їхні апологети і мешкають на вулицях Толстого в Києві, і зустрічаються на площі Толстого, користуються станцією метро імені Льва Толстого. Чому ж не виполохують ім’я розкольника?!

Більше того, коли почалося з 18 січня ц.р. активне голосування за перейменування в Києві площі Льва Толстого на площу Євгена Чикаленка, тут виник такий сир-бор. Московіти пішли буквально в Інтернет-рукопашну. В перші дні іноді навіть їхня сторона переважала…

Я ще тоді задумав було запитати всіх нас панове: КИЇВ, ЦЕ ЧИЯ СТОЛИЦЯ? УКРАЇНИ, ЧИ ЯК СУДИТИ З ПОШАНУВАННЯ ЛЬВА ТОЛСТОГО, ТО ВИХОДИТЬ ЩО МОСКОВІЇ?

Український поміщик, меценат, великий патріот, прихильник української мови і культури Євген Чикаленко

Я декілька статей підготував з приводу того, що в Києві конче має з’явитися пам’ятник Євгену Чикаленку. Бо в українському політикумі за всі роки-століття немає рівної йому фігури. Недарма ж після падіння влади гетьмана Скоропадського у кінці 1918 року, на посаду нового гетьмана України висувалася всього лише одна фігура – відомого поміщика, мецената, публіциста, українофіла Євгена Харлампійовича. Я пропонував і далі обстоюю цю пропозицію, що статуя народного героя має постати на п'єдесталі, який раніше протиправно займав убивця українців Ленін – на бульварі Тараса Шевченка – навпроти Бессарабського ринка.

Ще декілька місяців тому народний депутат України попередніх скликань Ю.В. Гнаткевич в одній зі своїх публікацій з приводу цих проблем писав, що саме «Олександр Горобець першим висунув ідею відкриття в Києві пам’ятника Євгену Чекаленку».

Можливо, не перший, але думаю, що переконливо обґрунтувавши свою оферту, постійно просуваючи її у ЗМІ. Тоді я й приєднався до створеного Юрієм Васильовичем руху з перейменування площі Толстого на Чикаленка. Бо пам’ятник це була лише ідея, а тут на порядок денний випливло живе питання конкретного голосування киян за ідею очищення Києва від московщини.

Що я зробив особисто для перемоги українського духу в Києві конкретно?

Написав листа кожному з членів мого рідного земляцтва «Вінничани у Києві», приклав до нього власні статті про Євгена Чикаленка, а у мене їх уже пів десятка! У телефонних розмовах став переконувати своїх земляків-киян у тому, що варто відкласти всі справи і проголосувати за Великого Українця. І зазначу, що багато людей прислухались до цих порад. Сьогодні у моєму записнику понад п’ятдесят номерів голосування, під котрими вони ідентифікувалися за нашу спільну ідею.

Нехай буде відомо, що загальний рахунок голосування за станом на середину дня 7 лютого ц.р. складає 161 на 46 голосів. Не загрозлива, але все-таки, як мені здається складна ситуація. Тим паче, що добре відомо таке: у сепаратистів, колаборантів, представників «п’ятої колони» є, здається, є відпрацьований спосіб з-під поли накручувати голоси на фініші голосування, штучно їх завищувати. Як би ми не опинилися в калюжі врешті-решт, панове!

Тим паче, що останнім часом, приміром, зовсім не чути голосів за підтримку ідеї замість тульського графа площу перед Хрещатиком назвати іменем Євгена Чикаленка. В останні дні справу, здається, пущено на самоплив. Сам вождь і учитель цього руху Юрій Гнаткевич теж, як мені здається (дай Боже, щоб я помилявся!) дещо зістрибнув з цієї ідеї. Він всерйоз захопився справою створення пам’ятника Великому українцю Є. Чикаленку. Якось навіть написав, що це вважає справою свого життя.

Дуже цікаво і ефектно, звичайно, звучить. Тим паче, що справа, здається, вже в кишені, джури подавайте Юрію Васильовичу білого коня слави! Виявилося, що за створення монументу меценату в Києві нещодавно висловилося міністрество культури України. Більше того, ще десять років тому Кабмін під орудую... В. Януковича уже приймав рішення - пам'ятник Є. Чикаленку спорудити. Що тут ламати списи і бити себе в груди...

Ні, головне зараз, як мені видається все-таки виграти двобій з київськими москофілами щодо перейменування площі столиці. І виграти його можна лише одним способом. Потрібно, щоб пан Гнаткевич зі своїми колегами від імені Центру імені Є. Чикаленка (створений такий у Києві!) НАПИСАЛИ ЛИСТИ НА ПІДТРИМКУ ОЧИЩЕННЯ КИЄВА ВІД МОСКОФІЛЬСТВА ДО ВСІХ ЧЛЕНІВ ОБЛАСНИХ ЗЕМЛЯЦТВ. Людей, як правило активних. Якщо потрібно, я теж посприяю в цій справі.

Рано ще, любі друзі, відпочивати на лаврах.