Хто ж отримає 5 тис. доларів за перемогу в конкурсі американської фундації Українського вільного університету

У передостанній день нинішнього літа, себто, 30 серпня ц.р., о 4-ій годині по полудні, в столичному Міському будинку вчителя, що міститься на вулиці Володимирській Києва, відбудеться вельми урочиста подія. А саме: Фундація Українського Вільного Університету із США організовує церемонію вручення премій переможцям цьогорічного конкурсу Літературно-наукового фонду ФУВУ ім. Воляників-Швабінських.

Аби було зрозуміло, поясню. Даний фонд засновано 31 грудня 1997 року родинами Стефана і Емілії Стефаників та Теодора і Софії Швабінських з стейту Огайо в Сполучених Штатах Америки. Від того часу Фундація Українського Вільного Університету з Нью-Йорку, яка диспонує цим Фондом, щороку проводить конкурс. Цього разу підіб’ють підсумки літературного змагання за 2016 рік.

Зізнаюся: в цій своєрідній письменницькій олімпіаді бере участь і моя остання книжка «Постаті з вирію», видана 2016 року. Твір виграв конкурс серед майже вісімдесяти рукописів членів Національної спілки письменників України, які мешкають у Києві, набравши найбільше – 42 бали з 50-ти можливих, і виданий на кошти Київської міськдержадміністрації. Чому я вельми радий. Звичайно ж, хочеться, щоб моя лебідонька, оповита спілою яскраво червоною калиною (така в книги жива й виразна обкладинка, автор її Володимир Варгалюк), зійшла на найвищу сходинку творчої перемоги автора. Я б тоді широко розтопирив кишеню: нехай би туди впало заповітних 5 (п’ять) тисяч доларів США – перша премія! Це, власне, був би мій перший літературний заробіток. Позаяк за всі часи письменницьких страдань, я ще не заробив жодного ламаного гроша! Треба ж колись поламати цю гірку традицію. Журналістика, якою я займався до 2010 року сюди, звичайно ж, не враховується.

Чи достойний мій твір цієї високої відзнаки, судіть за рецензією на цю книгу великого українського письменника і генералісимуса сучасних вітчизняних сатири і гумору Олега Федоровича Чорногуза. 27 квітня 2017 року він опублікував її у газеті «Літературна Україна». Називалася вона – «Повернення сотника Домбчевського». Отож, читайте:

«Тепер я добре розумію, чому одним з лауреатів Міжнародної літературної премії у галузі літератури і публіцистики за 2016 рік стала книжка Олександра Горобця « Свічка на вітрі » - зразок яскравого громадянського краснописьменства. Мабуть, насамперед завдяки внутрішній силі його свіжої і проникливої прози, духовній наповненості аргументів та переконань, задіяних автором, вмінню літератора підводити читача до самостійних висновків, моралей. А прочитавши його нову книжку « Постаті з вирію », я б рекомендував, аби у кожній світлиці українців на столі був цей непересічний, невеликий за обсягами, але навдивовижу сяйний, проймаючий, людинознавчий твір, виповнений неспокоєм і за минуле, і за нинішнє України. Фігурував би, як літературний паспорт їхньої громадянської свідомості, як світоглядна метрика рідномовної сім’ї і родини. Мені здається автор історичної, художньо-документальної повісті і кількох есеїв, котрі складають чепурненьку книжку, зумів своєю щирою розповіддю сконцентрувати увагу на людях незвичайних доль, які у муках і болях великих страждань, навіть поневірянь пожертвували своїм життя, але не зрадили, не здалися, залишилися мужні, як українці.

Повість « Тіні світлих предків » не лише із назви віддалено нагадує безсмертний твір великого Михайла Коцюбинського, а й стосується доль людей, яких виплодила, викохала славетна Гуцульщина. Тільки в образі казкових Ромео і Джульєти у художньо-документальній повісті Олександра Горобця постають не романтичні Іван та Маричка, оспівані Коцюбинським і фігурально майстерно зображені Параджановим, а реальний гуцул Роман Домбчевський і його дружина Ірина. Він, син верховинського пароха, здобуває фах доктора права у Львівському університеті, оволодіває мистецтвом восьми мов світу, вона – також дочка священика, стає бойовою активісткою « Просвіти », організатором хат-читалень на Львівщині, щоправда, здебільшого за власний кошт і батьків, блискуча журналістка.

Уся ця ґрунтовна підготовка, як показало життя, закладалася для великих і славних справ у майбутньому, а кожна життєва пригода була до мудрості пряма дорога. Коли на початку двадцятого століття починаються часи великих випробувань, Роман Домбчевський з окопів Першої світової війни у складі верхівки політичної організації « Союзу визволення України » ( СВУ) відправляється до Австрії, аби з військовополонених вояків Антанти в окремі табори відбирати українців, готувати з них достойних патріотів незалежної України, готових воювати за ідею суверенітету нашої молодої держави. Ще згодом, він як сотник Української Галицької Армії, пройде з боями від Львова до Києва і назад. По війні, у спольщеній Галичині доктор права Роман Домбчевський стане справжнім захисником бідних і знедолених. У краї не відбувається жодного важливого судового процесу за участі представників національних меншин – мадярів, румун, ромів, словаків, болгар у якому б не використовувалися знання поліглота пана Домбчевського. Він – найактивніший борець за використання українцями рідної мови, що загалом вважалося замахом на устої влади Польщі. Доктор права повсякчас у своїй прямоті і відвертості ходив по краю прірви, тому його не раз намагалися повчати, наставляти на шлях істинний гонорові пестивці від варшавської влади. Із уст правника-гуцула неслися не просто голослівні гасла, словесні прожекти. Роман Йосифович готує і видає 1934 року науковий трактат «За права мови ». Що було, мабуть, прирівняне для освічених галичан до здобуття ними катехізису життя в поневоленому окупантами краї. Ця книга організовувала, закладала фундаментальну основу для українців у боротьбі проти полонізації України. Польська знать вважала доктора права Романа Домбчевського чи не головним інтелектуальним ворогом Речі Посполитої.

Не менш активна, життєдіяльна роль і жіночої лінії художньо-документальної повісті О. Горобця. Бо бурхливі події 1915 року виносять на бистрину львівського життя журналістку Ірину Домбчевську. Розбурхана громами воєн громада західного міста обирає її управителькою шпиталю Українських Січових Стрільців. Тим часом з щастя та горя так скувалася доля великого Івана Яковича Франка, що він важко занедужав, залишився буквально сам як перст у великому своєму помешканні, хоч до цього і мав велику сім’ю, тому друзі під новий рік припроваджують його до медичного притулку січовиків. Він опиняється під опікою пані Ірини і її не чисельного колективу.

Здавалося б, письменнику могло б вистачити фактажної канви для опису подій, які відбувалися довкруги Каменяра в останні місяці його життя, у драматичну пору смерті й похорону генія, але як справжній професіонал-дослідник історії, автор іде далі. Він як умілий факір залишає логічний посил, кінчик одного не до кінця з’ясованого дивного випадку в шпиталі, коли Іван Франко, геть замучений болями, відмовляється прийняти старшого віку жінку у вуалі. Майже через сорок літ Ірина Домбчевська, перебуваючи далеко від України, смикає за цей давній вузлик пам’яті і розкриває цілий оберемок прихованих подій. На читачів опускається справжній розсип фантиків і конфетті з казкової історії останнього кохання Івана Яковича до химерної польки Циліни Зигмунтовської, звичайної маніпулянтки (так офіційно величалася посада поштового службовця, котрий завідував бюро листів « до запитання »). Тієї, завдяки котрій у неперевершеній поетичній збірці « Зів’яле листя » Каменяра, справжньому шедеврі красно письменства, ми знаходимо п’ять найяскравіших жарин пристрасті, потягу до жіночої вроди і таїни. І це, можна сказати, літературна кульмінація твору Олександра Горобця.

Тим часом у Галичині окупант змінює окупанта. Чи не першим тут комісари беруться за справу доктора права Романа Домбчевського, відомого борця за право українців на свою офіційну мову. Клепають « розстрільну » справу титулованому бранцю. І всі факти начебто проти його. У слідства, а справу розглядає військовий трибунал, на руках його книга « За права мови », а ще дослідження француза Андре Жіда (згодом лауреата Нобелівської премії в галузі літератури) «Повернення з СРСР », де в знущальному стилі викладено матеріали поїздки метра слова по країні Рад, з його розповідями про концентраційні табори сталіністів, про бідування простого люду в селах, трагедії « розкуркулених » сімей. Але на те Роман Домбчевський і юрист, щоб, як мовиться, у пух і прах розбити нікчемні аргументи слідства проти його. Військовий трибунал довго міркував, як вийти з юридичної пастки, до якої загнав їх доктор права, і замість розстрілу присудив йому лише сім років каторги.

У ніч арешту чоловіка пані Ірина з дорослою вже дочкою Христиною (1916 року народження), покинувши все, втікають. Вони впевнені: наступного смеркання ненажерливий « чорний ворон » прилетить і по них. Так рідні сотника Домбчевського опиняються в Польщі, звідти направляються до Мюнхена, а звідти згодом відбувають до США, поселяються у Нью-Йорку. Звісно, що цього всього Роман Йосифович не знає. З Колими він запитує у підпільних листах знайомих і близьких: де мої рідні? Ніхто з тих, хто відважується на відповідь. Тому в 61 рік вийшовши за ворота ГУЛАГу, Роман Домбчевський став перед дилемою – куди подітися? Сім’я зникла, мовби під лід провалилася. Крім того, на руках учорашнього зека промовиста довідка. В ній чорним по білому записано, що йому забороняється: повертатися до Галичини; займатися юридичною практикою; писати і друкувати статті будь-якого змісту; займатися публічною пропагандистською роботою.

Але з чого ж жити доктору права? І буквально розчавлений радянською дійсністю, колишній весельчак і музикант, тепер уже згорблений старик Роман Домбчевський прямує до Одеси, влаштовується… вантажником у морському порту. Вся вимріяна свобода полягала лише в тому, що в його новому житті не стало тільки вишок з вартовими, колючого дроту, що не було набридливого «підйому » та « відбою ». Все інше – тотальне стеження, сексотство на кожному кроці, доноси, виклики на профілактичні бесіди до НКВС збереглося і продовжилося все в тій же брутальній формі. А найголовніше – не з’явилося ніякого просвітку в пошуках рідних. Відтак, Роман Йосифович Домбчевський 1952 року в зовсім не милій йому, гуцулу, Одесі помирає з морального голоду, як кажуть з розпуки, втративши, як пояснюють психологи, мотивації до життя.

Виною всьому залізна комуністична завіса, глухий кам’яний мішок, який для свого народу влаштував диявольський комуністичний режим. Тому, що насправді єдиний пагін нового життя з роду Домбчевських, дочка Христина, далеко обійшовши в рівні громадянської активності матір, згодом виросла і тривалий час працювала на цій високій посаді – заступника голови Союзу українок Америки (СУА). Її знав весь діловий, публічний світ Америки та й інших країн світу. А ось дружина Ірина, як її у США називали, - пані Ірена Домбчевська ні єдиного дня не забувала про свого любого й милого Романа. Спершу вона працювала в громадській організації, яка займалася переселенцями з Європи, в тому числі й з України, ледве не віх новоприбулих опитувала, чи бува не знають вони, не зустрічали де сотника, доктора права, поліглота Домбчевського. Згодом трудилася безпосередньо в СУА. Весь цей час пані Ірена регулярно зверталася з офіційними запитами до радянського уряду. В них була одна єдина, але така значуща для неї фраза: де доктор права Роман Домбчевський? З цією проблемою вона пробилася якось до першого заступника Генерального секретаря ООН. З його офісу міністру закордонних справ СРСР Андрієві Громику в кінці п’ятдесятих років минулого століття відправили запит цього ж самого змісту. Ніхто жодного разу з СРСР не повідомив про долю нещасного гуцула.

Найстрашніше те, що пані Ірена на 12 літ пережила свого чоловіка. Його вже давно не було на білому світі, а мила й чарівна його Ірина все стукалася в радянські двері з-за океанської сторони, на весь білий світ кричала: поверніть правника Домбчевського! Мабуть, не так уже важливо чи живого, чи мертвого. Твердокам’яні комуністи так і не відгукнулися.

У цьому, друзі, весь цинізм соціалістичної доби, що антихристові керманичі буквально ні за що мали людей, заради своїх блюзнірських бісових ідей усяко маніпулювали долями громадян. Навіть таких неординарних, яким був сотник Роман Домбчевський.

У народі кажуть, що іноді трапляється, коли й по заячих слідах знаходять ведмедя. Саме це, як мені видається, сталося в історії з відомим юристом Домбчевським. У кінці 2015 року письменник Олександр Горобець випадково натрапив в україномовній газеті « Свобода », що видається в США ось уже 125-ий рік на невеличку інформацію. В ній повідомлялося, що 25 травня 1984 року американська діаспора Нью-Йорка великими урочистими зборами вшанувала сторіччя з дня народження доктора права Романа Домбчевського. На торжестві були доповіді, спогади, промови. Літератора зацікавило те, хто ж це такий Роман Домбчевський. Що за українець, якого благословить закордон, а рідна сторона нібито й не знає такого. Всі наполегливі пошуки ніяких наслідків не дали, і це, зауважу, на 25-му році нашої Незалежності! Українські енциклопедії не знали такого діяча. Пошук в Інтернеті приніс також від’ємний результат. Ось тоді й розпочався справжній пошук відповіді на питання « хто ви доктор Домбчевський»?

Благо, що автор документальної повісті до приходу в літературу вовка з’їв у журналістці, у справі розслідувань, зокрема. Тому загадковий сезам для нього відкрився доволі швидко. Як результат, історичний твір видався багатим, насиченим різноманітними промовистими штрихами й деталями, життєвими колізіями. Мимо всього письменник Олександр Горобець майстерно володіє прийомами образних порівнянь, алегорій. Що просто й не вимушено вживаєшся в канву розповіді літератора, поєднуючись з нестримними бажаннями читача: « А що ж там далі? », « А чим закінчиться цей епізод? » Слово в оповідача м’яке й ладно пригнане і по фасаду будови твору, і зі зворотної сторони конструкції також. Тому все читається, сприймається легко, і проникає в саму душу. На стільки, що мимоволі живеш проблемами героїв, начебто аж спілкуєшся із ними. Ось, до прикладу, сідаючи за ці рядки я думав про те, що лише окреслю головну канву фабули, поясню в чому глибина твору, а вийшло, що все в художньо-документальній повісті настільки підігнано, припасовано в сюжеті, що коли щось упустиш, прибереш з його конструкції, про щось не скажеш, мовбито, розсувається вся архітектоніка літературної структури. Тому жанрові твори О. Горобця, зроблю висновок, добре продумані за сюжетами і бездоганно побудовані за стилем і стилістикою. Ці елементи доповнюють одне одного.

А ще в цьому творі мене приємно вражає те, що автор не просто пише для того, аби писати (бо я, мовляв, письменник і це мій творчий хліб), а ви хочете читайте чи ні. Олександр Горобець про головних героїв повісті – Романа Домбчевського та Ірину/Ірену Домбчевську написав статті до інтернет енциклопедії « Вікіпедія ». Про них з’явилася розповідь у газеті « Просвіта », в ряді Інтернет видань, як ось « Воля народу », Ліга.нет, Кореспондент.нет, у Фейсбуці. Так, власне, за активної позиції письменника Олександра Горобця відбулося повернення в публічний світ України достойного імені доктора права, поліглота, сотника Української Галицької Армії Романа Домбчевського та його дружини. За наполягання Олександра Олександровича вдалося розшукати в архівах оригінал його книги « За права мови». Вона оцифрована і виставлена в Інтернет для активного використання. Нещодавно письменнику повідомили, що деканат юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка затвердив по цій праці теми курсових і дипломних робіт студентів. На аналізі твору вже нинішнього літа пройдуть захисти докторських праць ряду науковців.

Загалом же художньо-документальна повість Олександра Горобця, як на мене, річ цілком кінематографічна, виконана, до речі, в стилі американської письменниці Марґарет Мітчелл, автора неперевершеного роману « Звіяні вітром», дехто стверджує з української діаспори, що слід роман називати „Усе пішло за вітром”, як за англійською, а за російською- „Віднесені вітром” . У даній же історії буквально розметеними комуністами-московитами по різних берегах морів-океанів виявилися члени родини Домбчевських, які до безмежжя любили свою українську Вітчизну і рідну мову, йшли на каторгу за них. Автор так вправно зумів описати цю трагедію розпаду сім’ї під суховіями драматичних обставин, що гарній команді кіно митців можна легко пройти за описаними сценами до світового успіху, а то й дивись, до свого Оскара. Лиш би віднайти стартовий капітал та одержимих кіношників для початку.

Документальна повість « Тіні світлих предків » не єдине чудове достоїнство нової книги Олександра Горобця. Мене, зізнаюся, буквально потрясла есея «Скажу, як зять Івана Дем’янюка ». Це скрупульозний, поділений на деталі і нюанси публічний розбір програної битви ні, не всієї України, а насамперед менше вартісними вождями і керманичами нашої держави за долю простого солдата війни Івана Дем’янюка. Без єдиного доказу вини в колабораціонізмі, прислужництві фашизму його на весь світ оббрехали, зробили винним у розстрілах, знищенні нещасних у концентраційних таборах. Усе це повсякчас подавалося з такою , буцімто це не Німеччина й СРСР, фашизм і комунізм розв’язали світову війну, а Україна і українці. А на чолоі цієї ініціативи стояв червоноармієць, українець за походження Іван Дем”янюк із подільських Махаринців.

Олександр Горобець розставляє всі крапки над « і » у цій довготривалій і трагічній історії. Він, як мовиться, з фактами у руках розкладає все по логічних поличках. На найвищій з них стоїть держава Ізраїль. Її Феміда першою засудила до страти Івана Дем’янюка. Після цього сім років тривав педантичний і сумлінний аналіз аргументів захисту, який, до речі, фінансувався на зібрані на пожертви українцями діаспори, і нарешті прийшов довгожданий висновок: українець - солдат ні в чому не винен. Усі матеріали проти нього сфальшовані. Нашого земляка відпускають, перед ним вибачаються, відшкодовують моральні збитки.

Однак наступ злих сил припиняється не надовго. „Братня” Москва з цим аж ніяк не може погодитися. Вона прагне проголосити на весь світ і доказати світові, що найбільше зрадників у Другій Світовій війні було не збоку Московії(Власов, Краснов, РОА, РОНА, десятки „русскіх корпусов СС тощо), а саме з українського. І в особі безневинного українця Івана Дем’янюка, створює, (як нині у Донецькому краї, де жорстокі укропи розпинають малолітніх дітей та безжалісно відстрілюють через колір московського прапора - „бісика” снігурів) образ кривавого м’ясника - українця. Почерк, як ментальність, московіта вічна жива, як їхній вождь Ленін. Але цей український кат уже за Кремлівською вказівкою, виявляється, перебував в іншому концтаборі. Ізраїль не там шукав злочинця. Зроблю ще один художній відступ. У ті роки я працював у журналі „Перець”. Леонід Макарович Кравчук, як мій безпосередній начальник, якось запросив до себе і сказав, що потрібно розвінчувати на сторінках журналу українських буржуазних націоналістів і сіоністів, які в Америці почали об’єднуватися. Ходять під час спільних мітингів під синьо-жовтими і сіоністськими прапорами. Цю спілку українців і євреїв треба розбити. Євреї мають знати, що українці антисеміти і їхні кати. Саме тому в ті роки і придумала Москва Івана Демянюка. Я на той час мав честь представляти Україну, власне,УРСР в ООН, як делегат від українського народу. Саме тоді мені довелося про це почути і одного із ініціаторів подачі „правдивих відомостей про Демянюка” навіть зустрічатися. Ім’я цього московського ініціатора з українського табору Олександр Горобець у своєму глибокому дослідженні називає конкретно. Кремль підхоплює ініціативу московського служки-українця, що продався за 30 срібняків і спеціальна лабораторія КГБ фальшує нові свідчення про вахмістра Івана Дем’янюка. Світ ще не знає на скільки глибокою є гадюча провокаторська нора кривавої Росії, і на слово вірить черговій фальшивці, що йде начебто від українця, а не від єврея, чи московіта. А незалежна Україна мовчить. Ніхто у ті роки не подає голосу на захист невинного солдата. Ніхто. Ніби й в Україні є сили, які з задоволенням спостерігають за розп’яттям безневинного, а справедливість мовчить. Її також фінансово приспали … Аби ж не це, то щ о нам перешкоджало забрати Івана Дем’янюка під свою опіку, коли він залишився чи не єдиною на весь світ людиною без будь-якого громадянства? Це справедливий докір автора сучасній владі.

Його глибока аргументованість переконує читача, з якою радістю це підхопила і Німеччина. Вона також зіграла „заплясала” під московську „Бариню”, знайшовши в знущанні над старим чоловіком, якому повернуло вже на десятий десяток, свій національний інтерес. ФРН, з землі якої розпочалася Друга світова війна, фактично ніколи останнім часом не судила своїх відомих поплічників гітлеризму. А ці особи вже майже відкрито, не ховаючись від людського гніву, жили в усіх землях країни. Ніхто з них не клав своїх шевронів і орденів на дно скринь. Німці з радістю схопилися за московську провокацію. Їм давно снилася кривава сцена у їхніх же концтаборах смерті, де розпинали собі подібних не німці - фашисти, а ті , що продалися за баланду Третьому рейху у гітлерівських таборах смерті. А тут така нагода- є нібимто конкретний кат освенціумів і треблінок. На цю роль і випала доля беззахисного Івана Дем’янюка. А наші вожді-правителі безвольно промовчали.

Мені ця історія болить, як кожного українця. Я також писав про Івана Демянюка, як публіцист. Виїздив у рідне село безневинного Дубові Махаринці Козятинського району Вінницької області. Розмовляв там з багатьма людьми, знав їхні настрої щодо цієї гнилої історії. Олександр Горобець, резюмую, чудово розібрався в цій історичній ситуації, майстерно виклав її у своїй глибоко аналітичній і переконливій книзі. Чергова публіцистична книжка « Постаті з вирію » Олександра Горобця, на моє переконання, це та книжка, яку українці, повторююсь, повинні мати на своєму письмовому столі, у кожній українській домівці. Щоб самим знати, дітям й онукам передавати, якою ціною нашим предкам вдалося відстояти, вибороти славу і честь рідної України.

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник-романіст".

Електронна версія книги Олександра Горобця «Постаті з вирію» тут - http :// vinnychany . kiev .ua /!_ ata / data /151. pdf