"Кузня філософа Миколи Михайлюка..." - Горобець

Кого ми обираємо собі в учителі

Перед днем, коли у нашій навчальній групі мав відбутися перший семінар з філософії, в учбовому закладі сталася унікальна надзвичайна подія. Один слухач з якогось там сусідського з нами, журналістами потоку, начитавшись першоджерел із цього серйозного предмету, цілодобово конспектуючи їх, поїхав на залізничний вокзал Києва. зустрічати… Іммануїла Канта, родоначальника німецької класичної філософії, котрий відійшов в інші світи ще 1804 року,

Спершу його колеги сприйняли це за веселий жарт, а потім, коли хлопак не з’являвся в гуртожитку до самого вечора, захвилювалися. Троє виїхали до воріт чугунки столиці республіки, і не повірили своїм очам. Їхній приятель, з оберемком осінніх квітів сидів навпочіпки на першій платформі вокзалу, де зустрічають потяги з північної столиці, певне, вже добряче притомивши ноги,. Помітивши друзів, він кинувся до них:


-А духовий оркестр ви привези? – було його перше запитання.

-Ні, Фєдя, - сказали йому колеги. – Зустріч поки що відкладається. Тебе на бесіду викликає товариш Щербицький…

-Щербицький? Звичайно ж, поїхали…

Новий викладач філософії Микола Якович Михайлюк, вислухавши цю історію перед початком нашого наукового семінару, навіть, здається, й не усміхнувся. Злегка навіть спохмурнів.

-Учитися теж треба з розумом, - відповів. – За один присіст оволодіти, приміром, «Критикою чистого розуму» Канта – це означає треба не просто їхати на залізничний вокзал, а безпосередньо йти зустрічати науковця в дев’ятнадцятий вік по шпалах аж до хутора Михайлівського. Тому в роботі над конспектами будьте благорозумними, поміркованими. Головне – бережіть здоров’я, і пам’ятайте, що все ваше життя попереду. І не головний у ній предмет філософія…

Кожен викладач-фанат, напевне б, заявив, що його дисципліна основоположна. А Микола Якович підкреслив – оберігайте здоров’я, себе, свій розум. Вони вам іще знадобляться.. А філософію ми з вами, мовляв, неодмінно складемо. Прозвучало це якось особливо по-людськи, душевно, притягально, що, як мені видається, найбільше ціниться в стосунках викладача й аудиторії.

З позиції здорової сутності якось так і виходило, що професійна журналістика найбільше топтала ряст наукової істини, котрою якраз фахово переймається філософія. Свідомість людини-індивіда і мас, вчинки і їх мотиви, погляди на життя і на суспільні процеси - ось головні предмети дослідження і публічної практики мас-медіа, і наукової дисципліни. Хочеш добре, мудро мислити на папері – пізнавай світ в істинах, які закарбували для спожитку прийдешнім поколінням мудреці-філософи. Що більше прочитаєш, спізнаєш з цього набутку, тим мудрішими, привабливішими будуть твої публікації. Ось на цю саме дорогу нас виводив викладач філософії.

Пінчуки з-під Києва

Мудрий філософ з великим життєвим досвідом Микола Якович Михайлюк

Був він вельми симпатичною людиною. Простий і доступний. Без апломбу і позерства. Завжди одягнений як на парад. З усмішкою, жартом на устах. Літ під сорок, якраз у розквіті і фізичних, і моральних сил. А про наукові здібності свідчив живий і активний темперамент знань наукового предмету. На заняттях не було жодного питання, котре б залишалося поза його увагою. Наукові істини ж подавалися ним не сухою мовою концепцій та закостенілих ідей, а готовими до сприйняття понятійним апаратом на рівні цікавих повідомлень. Тому на семінари з філософії ми йшли, як на цікаві публічні диспути. Де кожен сповна може висловитись і тут же отримати кваліфіковані консультації з порушених проблем. Микола Якович як завжди був в ударі – сипав перлами мудрих порівнянь і висловів. Я їх потім старанно записував до свого блокнота. А готуючи статті використовував, як надійні цвяхи для закріплення авторських переконань чи висновків.

Уже значно пізніше, коли ми подружилися, як мудрий учитель і учень, котрий хоче знати більше з предмету науковця, ніж дали два виші, я зрозумів, що мій наставник прийшов до рівня своїх знань не через банальне зазубрування істин, а через мудрість життя. Сталося це ось як.

Після закінчення навчання у ВПШ життя мене настільки закрутило, що я, образно кажучи, не мав часу, коли й глянути вгору. Власкорівський хліб у центральній газеті, хоч і вельми солодкий, але доволі важкий для підйому, здобуття авторитету. На обслуговуванні три області – Хмельницька, Тернопільська і Чернівецька. У кінці кожного місяці редакційний лічильник показував статистику – скільки і яких твоїх публікацій з’являлося з кожного регіону. Я взяв темп із першого дня працювати тільки так, щоб ці показники у мене були найкращими. І вже через одинадцять місяців мене покликали на роботу до столиці, в апарат редакції на найбільш відповідальну посаду – завідувачем відділом сільського господарства у газеті «Сільські вісті», тираж котрої тоді складав 2.5 мільйона примірників. (Для порівняння скажу, що нині щедро фінансовані державою видання «Голос України» і «Урядовий кур’єр» мають лише по два-три десятки тисяч передплатників).

Але й за цих обставин я завжди, хоч би раз на пів року обов’язково телефонував Миколі Яковичу, ми зустрічалися в якомусь кафе попити чаю, погомоніти. Після цих побачень я завжди доставав свого записника і старанно занотовував бодай декілька фраз чи істин, які почерпнув у філософа Михайлюка. Толковий любомудр завжди мав свою точку зору на процеси, які відбувалися довкола нас. І вона завжди була оригінальна.

Одного разу під час наших спілкувань, Микола Якович запропонував: «а давай махнемо в моє рідне село. Це зовсім недалеко. Можливо, знаєш, є такі Пінчуки поблизу одеської траси…»

Село знаходиться поміж Ксаверівкою і Гребінками. Якщо їхати з боку Одеси, то Пінчуки праворуч. До крайніх хат – буквально рукою подати. А вже у самому селі повернути ліворуч, ось вам і садиба Михайлюків. Нас зустріла старенька, але бадьора ще мати Миколи Яковича – Василина Пилипівна. О, скільки цікавого я тоді дізнався про мого Учителя.

Мати із чоловіком Яковом Карповичем виховали восьмеро дітей – п’ятеро хлопців і троє дівчат. Коля, народжений рівно за місяць до початку світової війни, був середнім з братів. Двоє старших подалися у світи і їх поглинула страхітлива бійня, відомо, що один із них потрапив до концентраційного табору Бухенвальд і дивом там вижив. Микола підлітком залишився за старшого. Буквально з малолітства проявляв себе у різноманітній майстерності. Мав просто таки золоті руки. За що не візьметься, все у нього заспіває. І коли стало по війні геть сутужно, то хлопчина-шестикласник (!) збудував на обійсті кузню і давай там усе клепати. Кому сапку зробить, кому молоток, стамеску, рубанок, фуганок. Хто не візьме до рук його інструмент і собі такий хоче мати. Майстер у кузні пропадав від світанку до пізнього вечора, заробляючи копійки для блага сім’ї. Так пережили страшні роки.

І директор місцевої школи, і вчителі завжди учням говорили: «Будьте такими, як Коля Михайлюк». А він завжди і у всьому був першим. Нужда погнала його уже після восьмого класу на роботу. Працював слюсарем МТС, поїхав навіть на шахту в Луганську область. Почав працювати в копальні, але налетіла якась комісія і виявили, що він малоліток – відправили додому. Пішов знову до школи, закінчив десятирічку, а тут підоспіла повістка на службу в армію.

Міцний і симпатичний, не по літах мудрий Микола дуже швидко у війську став старшиною роти. Був відмінним радистом-пеленгатором. А служити довелося у пору найбільшого загострення, так званої, Карибської кризи. Так ось тоді сержант Михайлюк, знаходячись на бойовому чергуванні, запеленгував якийсь особливо важливий сигнал, що дало змогу запобігти здійсненню якоїсь там важливої і небезпечної операції противника. За ту доблесть воїна удостоїли державної нагороди, і присвоїли офіцерське звання – молодший лейтенант. Рідко таке у війську буває. Але це якраз був той особливий виняток з правил, що зайвий раз характеризує ділові якості мого героя.

Ось там, на службі, Микола Михайлюк і зрозумів, що йому конче треба вчитися. День при дні, старанно й наполегливо.

Юнак обрав філософський факультет Київського державного університету імені Т. Шевченка. Вуз отримав винятково здібного, старанного студента. Керівництво – чудового організатора практики студентів влітку. М. Михайлюк усі роки очолював студентські будівельні загони філософів. Бо ж сам був майстром на всі руки – чудовий муляр, неперевершений сантехнік, газоелектрозварювальник, електрик. Возив свої бригади на Ямал, на Колиму, піднімав цілину. Тут навіть за особливі успіхи удостоївся державної нагороди.

Думаю, що в тодішньому Міністерстві вищої і середньої спеціальної освіти, куди він прийшов на посаду начальника відділу по закінчені університету більше не мали такого надійного й ініціативного працівника. Бо Микола Якович виявився не просто чиновником-статистом, а думаючим фахівцем, мудрим, у сьогоднішньому розумінні - менеджером. Був би він давно уже, мабуть, і заступником міністра, а можливо, і керівником галузі, якби не гостре бажання навчатися. Серйозно зайнятися науковою діяльністю, вивченням філософії. Став аспірантом Інституту філософії при Академії наук України. Легко, і з великим, як кажуть, запасом висоти взяв рубіж кандидата філософських наук…

Коли мене обрали головним редактором газети «Правда України» мені завжди хотілося запросити в редакцію мого Учителя. Показати в деталях, як народжується і видається велика професійна газета. Але декілька років я цього зробити не міг через вічні клопоти - то не вистачало газетного паперу, то терміново потрібно було шукати кошти на забезпечення діяльності колективу. В редакції ж було зайнято в максимальну пору діяльності 128 осіб, а коли ми в роки Незалежності набрали рекордний тираж у 700 000 примірників, то це означало, що кожних два місяці потрібно було закупляти ешелон газетного паперу. Я день і ніч жив поміж цими вогнями, намагаючись ще й політично збалансувати, наступаючи гострими, критичними публікаціями на ноги відвертим бандитам і політичним авантюристам. Ох, як це, пані й панове, непросто! Ви й уявити не можете…

Але одного дня я таки послав авто під ворота, як вона тепер називається, Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури України за паном Михайлюком, де він трудився завідувачем кафедри і проректором. Ми тоді займали приміщення цілого поверху видавництва «Преса України», а це понад тисячу квадратних метрів. Микола Якович уважно оглянув усе, завітав до зали де ми проводили збори колективу, інші масові акції, пройшовся коридорами, моїм просторим кабінетом, і несподівано сказав:

-Вам сюди потрібно обов’язково декілька картин. Це не важко підібрати у запасниках нашої Академії. Щоб вони оживили ваші приміщення, привнесли картини життя в дух редакції…

Перший проректор Художньої Академії Микола Михайлюк.

Якось я також поїхав в альма-матір сучасного українського мистецтва Національну академію. Ми не просто шукали підходящі, казати б, живі за духом і суттю картини, Микола Якович водив мене аудиторіями-майстернями вишу, де молоді люди під наглядом великих фахівців зі званнями «народних» малюють пейзажі, де за участі справжніх, професійних натурщиків ліплять скульптури і частини людського тіла. Як же ж це цікаво, друзі…

Микола Якович обіймав тоді посаду ученого секретаря академії. На робочому столі я побачив роздруківку якогось матеріалу, де замість заголовка було написано – Щербаківський Данило Михайлович. Микола Якович взяв до рук стосик цих аркушів і сказав:

-Наш єдиний в Україні багатопрофільний вищий навчальний заклад художньої освіти, що має академічне спрямування і професійно готує фахівців живопису, скульптури, графіки, театрально-декораційного мистецтва, архітектури, реставрації творів мистецтв, мистецтвознавства та артменеджменту бере початок аж з 18 грудня 1917 року, - сказав пан Михайлюк. – А серед її фундаторів був, так би сказати, мій попередник – учений секретар Академії Мистецтв, як вона тоді називалася, Данило Михайлович Щербаківський. Відмий український етнограф, археолог, музейний діяч, дослідник українського народного мистецтва. Я ось знайомлюся з його роботами, діяльністю на посту вченого секретаря. Дуже активний, діловий чоловік був, з гіркою особистою долею…

У цьому був весь учений Михайлюк. Він до всього підходив ґрунтовно, надійно, як це по великій війні колись робив маленький, юний коваль у кузні села Пінчуки. Щоб викувати вухналь для підкови коня треба мати в чому до червоного розжарити метал, мати ще й ковадло і молоток для пластичної деформації металу. А потім ще треба вміло виріб загартувати. Робити належить усе з розумом, раз і навіки…

Мій колега, журналіст за фахом, і дуже давній приятель, академік Національної академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства, професор, головний редактор журналу «Образотворче мистецтво» Олександр Касянович Федорук якось замітив:

-Мало таких цікавих, неординарних людей, як Микола Якович Михайлюк побувало на нашій святій Землі, Статечний, стриманий, розсудливий, з виваженим поглядом на життя, з незмінним усміхом на устах. Я добре запам’ятав, як він казав: «Наша академія невелика у порівнянні з іними академіями цього профілю Європи, але вона у нас єдина, унікальна, і ми всі у ній, викладачі і студенти, - одна родина».

Пан філософ був неперевершеним ґаздою, - мовить О. Федорук. – Домашній, затишний, уважний, добрий чоловік і батько. Стільки славних справ зробив він своїми руками. І нову хату побудував у Пінчуках, де тепер збирається вся їхня велика родина. Вона стала прихистком замало не для всієї нашої академії. Розкопав і вичистив ставок, посадив чудовий сад, поставив прегарну альтанку. Дуже багато доклав зусиль для спорудження в селі оригінальної церкви. Його друзі з академії, великі майстри розписали її, хоч на конкурс виставляй. Одне слово, де Микола Якович пройшовся, всюди порядок, спокій і благодать. Дуже надійний був чоловік…

Я горджуся тим, що мав такого великого Учителя…

Микола Михайлюк у пору навчання в аспірантурі Інституту філософії Академії Наук України.

В останнє ми бачилися з Миколою Яковичем у той день, коли в виставковій залі Академії відбувалася презентація нової книги мого побратима із Вінниці, письменника Миколи Рябого. Він представляв унікальний твір – ліричну, як дехто каже, - пісенну повість «Золота колиска». Це була антологія української народної пісні та пісень січових стрільців. Вся вона стосувалася історії добре відомих і давніх, навіть широким загалом забутих пісень. А причиною того, чому все дійство відбувалося саме в Художній Академії, тому, що ілюструвала книжку тодішня третьокурсниця Академії Маргарита Сус. На дійстві був присутнім ректор Академії Андрій Чебикін, народна артистка України Ніна Матвієнко, письменник Василь Шкляр. Дізнавшись, що я тут, навідався і Михайлюк. Ми поговорили з Миколою Яковичем, бо його чекали справи, домовились невдовзі зустрітися. Попрощалися, і вийшло що назавжди…

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Запізнілі журавлі

понеділок, 26 жовтень 2020, 21:18

Картинка з природи... Дивний нині вечір видався, їй-право. Теплий, зовсім не осінній. З-за моєї спини на небосхил нечутно й непомітно викотився яскраво освітлений напів-місяць. Тиша неймовірна запанувала над містечком, розлилася по ближніх гаях, города...

Кожен б'ється за своє приватне щастя

понеділок, 26 жовтень 2020, 0:07

Щойно з друкарні... Із заздрісно-дражливих кололітературних гомонів-розголосів докотилася й до мене інсайдерська переліг новина: буцімто, волоока, з прикметного розряду «кров із молоком» фахових артисток-картинок відбірного сита колишнього інституту Ка...