"Як я Сатанів забудовував", - Горобець

Ні, пані й панове, із власного досвіду знаю, і всіх вас переконую в тому, що, їй-право, немає у світі кращої роботи за власкорівську. Це, коли ти просипаєшся вранці, потягуєшся на дивані, опускаєш поволеньки ноги на підлогу, знаходиш і одягаєш м’які тапці. О, ти вже на роботі.

Єдиний зв'язок у тебе з редакцією – стаціонарний телефон. І коли у тебе немає настрою чи бажання нині трудитися, ти можеш залюбки, всіх послати далеко-далеко, і просто не піднімати слухавку. Нехай там, на «Більшовику»/Шулявці думають, що ти зараз знаходишся десь на заводо-польових об’єктах, старанно збираєш факти для чергової шикарної публікації з місця події. А знайти тебе, це просто нереально. Бо твоє обширно-необмежене господарство – це простори від вінницької Жмеринки аж до Збруча, Волині, а якщо в інший бік, то аж до румунського кордону, до Буковинських перевалів.

Прийшовши на роботу після ВПШа до редакції газети «Сільські вісті», я добре розумів, що себе можна зарекомендувати лише конкретними проблемними публікаціями. Щоби твою появу на власкорівському кущу одразу помітили всі: читачі, місцеве керівництво, і, звичайно ж, у редакції. Тому об’єкти критичних виступів мають бути такими, котрі б зачіпали інтереси якнайбільшої маси населення.

Місцем мого осідку серед трьох областей, які я обслуговував, як власкор газети "Сільські вісті" по Тернопільщині, Хмельниччині та Буковині, був давній Проскурів. Якось звідтіля я потрапив до містечка Городок, що кілометрів за п’ятдесят від обласного центру. Першим секретарем райкому партії працював там такий оригінальний чоловічок на ім’я – Арнольд Іванович. Прізвища його уже не пригадую. Був він невисокого зросту, якщо не сказати маленький. Стрункої фігури і геть коротко, під нулівку підстрижений, наче щойно з перукарні.

Коли я лишень з’явився перед ним, а зустрілися ми на площі райцентру, він мені каже:

-А давайте сходимо пообідаємо. З досвіду знаю, що всі чоловічі стосунки найкраще зав’язувати за тарілкою борщу чи супу…

Багато цікавого він мені розповів, новій людині в області. Хто і як керує, які має вподобання і до чого, на що націлює своїх підлеглих.

Повертаємось з обіду, заходимо до нового, просторого приміщення райкому партії. На першому поверсі наближаємося до широких сходів, що ведуть на верхні поверхи споруди. Враз Арнольд Іванович, облишивши мене, не промовший й слова, як рвоне… Я став знічев'я насторожено оглядатись: подумав було, що десь пожежа спалахнула, чи допомога комусь потрібна...

Легкий і проворний, начебто хлопчина на спортивних змаганнях, господар буквально кулею полетів нагору. Мені кричить уже з другого поверху: «У нас по трапу навіть адмірали бігають…»

Знаю цей жартівливий вираз. Ним на флоті мічмани підганяють молодняк, зобов'язуючи не валяндатись по вузьких проходах…

Я зрозумів: мій візаві - колишній моряк. Я теж служив у військово-морському флоті, тому цей вираз для мене не новина. І собі, як дам газу на всі заставки, на найвищих парах вилітаю до його…

Арнольд Іванович весело мовить:

-Я всіх навчив бігати по сходах. І не лише підлеглих. Навіть секретарів обкому партії. Один із них, якось мені телефонує. Мовляв, треба було б у справах приїхати до вас. «Так у чому ж причина, - кажу йому, - я готовий зустріти…» «Та не можу, - відповідає, - у вас же ж треба по трапу бігати, а я ногу підвернув. Поки не заживе – не приїду…»

Після обіду Арнольд Іванович повіз мене у селище Сатанів, розташоване на річці Збруч, що тривалий час розділяла Україну на Західну і Східну. Тут тоді тільки розвідали Збручанське родовище мінеральних вод. Місце справді унікальне. Природня краса неповторна. Горби і вибалки порослі лісом. Струмочки жебенять. Справжня подільська Швейцарія. Стояла золота осінь 1981-го.

Як розповів мені пан начальник, буквально під його персональним тиском керівництво якогось там Городоцького підприємства, здається, воно називалося авторемонтним заводом, відкрило невеличкий власний санаторій, і відбою не було від бажаючи оздоровитись і рідних підлікувати в йому. Хоч там насправді тоді, на початку вісімдесятих років минулого століття, ніяких особливих умов ще створено не було. Людей принаджувала, притягала природня вода. Результати мінералогічних досліджень показували, що мала вона просто унікальні здоровотворчі властивості. Куди там до сатанівських вод було знаменитій «Нафтусі» з Трускавця чи іншим джерелам з-під Сваляви і Сонячного Закарпаття. Сатанів бив їхні рекорди якістю джерел...

Хтось на крутосхилах Товтр уже пробував закласти масштабний, напевне ж, оздоровчий компелкс. Але, як сказав Арнольд Іванович, споруду будівельники спершу добре розігнали, а потім чомусь застопорили, а згодом і геть закинули. На пекучому літньому сонці та під цілорічними опадами й морозами, об’єкт розповзався, всередині його вже дерева поросли. Хтось угорі, як краник води, вимкнув фінансування. З району туди ніхто ж, звісно, дотягнутися не міг.

Уже наступного дня я обійшов усі обласні установи, так чи інакше причетні до будови у Сатанові. Кінці вели до Києва, в Укрпрофраду. Я не розмірковуючи, сів на поїзд і махнув до столиці. Обійшов з десяток кабінетів цієї головної профспілкової установи у середмісті Києва. А увечері вже дописував у редакції статтю. Пізно вночі, засунувши під двері машинописного бюро десяток помережаних авторучкою аркушів паперу, пішки, бо метро уже не працювало, пішов з «Більшовика», де міститься редакція, на залізничний вокзал. Розшукував поїзд, аби дістатися до Жмеринки, а звідти й до Проскурова…

Днів за три-чотири у мене в Хмельницькому зранку буквально розривався телефон від шквалу дзвінків. Тоді автоматичного набору ще не було, тому телефоністки в окремих випадках били в дзвони апарату наче в корабельну ринду – «дзинь!», «дзелень!», «дзелень!», будячи млявих клієнтів замовників перемовин. Я тоді справді допізна писав якусь статтю, тому ранок явно проспав.

Коли підняв трубку, почув жіночий голос:

-Будете розмовляти з Діною Йосипівною…

Хто така Діна Йосипівна, і що їй від мене треба?

За якийсь час почув у телефонній трубці бадьорий голос, мабуть, уже не молодої пані. Вона виховано представилась:

-Діна Йосипівна Проценко, голова Державного комітету з охорони навколишнього природнього середовища Української РСР. Сьогодні зранку, - заявила вона, - прочитала вашу блискучу статтю у «Сільських вістях» про заморожене будівництво здравниці у селищі Сатанів. Хочу висловити вам величезну подяку від усього нашого комітету. Ви так уміло все розклали по поличках, розкрили механізм блокування будівництва оздоровчого комплексу. Це така нам, знаєте, велика допомога, навіть словами висловити її не можу. Ми у кіосках скупили по Києву чи не всі нинішні номери вашої газети, я вже засипала вашою статтею всіх заступників голови Ради Міністрів, членів уряду. З Качаловським щойно домовилася, що наш комітет готує порушені в ній питання на чергове засідання Ради Міністрів. Бо він також уже прочитав цю публікацію. Тепер Укрпрофрада нікуди не подінеться від дофінансування закинутих об’єктів у Сатанові. А все застопорилося від того, - підкреслила Д. Проценко, - що їм не хотілося споруджувати капітального водовідведення. Іншими словами, думали частину стоків спускати в річку Збруч. Не вийшло. Тепер вони добудують усе те, що кинули напризволяще. Думаю, що коли ту здравницю здадуть, то вам особисто, з газетою «Сільські вісті» у руках, треба буде ставити там пам’ятник… Готуйтесь…

Я був геть розчулений і буквально не міг працювати того дня. Добре, хоч не маю звички святкувати перемоги з градусами в стакані. Позаяк згодом стало відомо, що редколегія газети за вміле розкриття теми освоєння родовища мінеральних вод у Товтрах, яка на весь публічний голос зазвучала з моєї подачі на високому державному рівні, виписала мені ще й премію.

А якось увечері зателефонував Арнольд Іванович із Городка.

-Ну й розтривожили ви цей командний вулик. Їдуть і їдуть до нас начальники після вашої публікації. Спасу від них немає. Якось навідався і сам член Політбюро ЦК КПУ товариш Сологуб, він же голова Укрпрофради. Я цілу добу думав над тим, чи не прогнати мені його бува по нашому трапу. Але так і не зважився…

-Дарма, - кажу, - хоч би запам’ятав на все життя і вас, і Городок із Сатанівом…

-Він, либонь, добре запам’ятав Горобця із «Сільських вістей», - віджартувався Арнольд Іванович, - бо мене запитував: хто це цьому писаці розповів стільки подробиць будівництва об’єкту. Вибачайте, але я сказав, що вас не знаю…

***

Ось що виросло на місці колишньої пустки на березі Збруча. Мого пам'ятника тут поставити поки що забули, але я у відчай не падаю... ха-ха-ха!