"Дурна ковбаса без сала", - Горобець

Ах, милі пані й панове, ви ж мешкаєте у новому капіталістичному світі і ніц не відаєте, що таке передова стаття у головній газеті республіки. Яке вона має публічне значення і який може викликати значний резонанс…

Що ж, можливо, вам із цим і повезло. Бо той, хто крутив педалі за розвинутого соціалізму, був дещо при портфелі, добре знав, що туди краще було не потрапляти. До передової! Після того, як там з’являлося певне прізвище, із критикою недоліків у роботі, будьте певні, все закінчувалося організаційними висновками… Таке існувало правило...

Це ж не те, що нині після хабарів, розкрадання власності, одягнув на голову картату ковдру, покатався під телекамерами на лікарняному повозі, заплатив сто мільйонів гривень застави і ще врешті-решт можуть ордена вручити. Там було жорстко – назвали прізвище – готуйся на вихід…

Зайнявши пост керівника агропромислового відділу головної газети республіки, я теж писав передові статті, які, звичайно ж, уважно читалися на всіх поверхах органів влади. І ось чому.

На світанку, авто із видавництва «Радянська Україна» доставляло до апарату ЦК пачку свіжих віддрукованих газет. Шість із них – «Правду України», «Радянську Україну», «Робітничу газету», «Сільські вісті», «Комсомольское знамя» і «Молодь України» заносили до головного кабінету. П’ять видань складали стопкою, а ось головну – «Правду України» розкладали на робочому столі першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Він з’являвся у кабінеті і починав перегляд-прочитання газет.

Міг натиснути кнопку і зв’язатися, до прикладу, із князьком Добриком у Львові:

-Ти чітал, как тєбя чіхвостіт «Правда Украіни» в передовой…

Тому було залізне правило: до десятої ранку всі правителі на місцях повинні були очікувати на дзвоник з небес. Треба було бути готовим місцевому вождю заявити, що «ми негайно виправимо ситуацію»…

Найпекучішою проблемою кінця вісімдесятих була гостра нестача харчів для народу. Повсюдно було набудовано ферми-палаци для господарської живності. Вони були забиті поголів’ям, бо ж суворо сповідувався партійний принцип – у кожному господарстві треба мати по 21 корові на сто гектарів сільськогосподарських угідь. Усі наради будувалися на виконанні цього завдання. Достобіса вироблялося різноманітної продукції, але вся вона дівалася мовбито поза хмари – усе вивозилося для ненаситних робітників Москви і Ленінграда. А ви українці, виходило, – ссіть лапи. Зайдеш до гастроному – стерильні вітрини. Заглянув до сільської крамниці – у кутку купа великих портерів членів політбюро ЦК КПРС на чолі з вірним ленінцем товаришем Леонідом Іллічем Брежнєвом та пів десятка гармошок і баянів на стелажах. Чудовий гротеск доби розвиненого соціалізму.

Я ж вирішив написати передову статтю про те, чому в багатій Україні не має у продажу м’ясопродуктів.
Що та як викладав, не пригадаю вже. Але було в тому програмному матеріалі номера одне невеличке речення, яке усіх і все у ЦК поставило на ноги: «Якщо Україна не завезе з Білорусії 30 тисяч тонн сала у рік, вона зовсім не може виробляти ковбаси…»

Факт не вигаданий. Достовірність стовідсоткова. Роздобув я його у тодішньому Держплані, який усе знав. Але…
Уже вранці мене викликав головний редактор газети Андрій Зоненко.

-Ти знаєш, що все ЦК носиться з твоєю передовою: Щербицький щойно прочитав її і двічі жирно підкреслив одне речення. Про сало з Білорусії. Там же все у тебе вірно з цифрами, фактами, сподіваюся?

-Звичайно, - бадьоро відповів я.

-Ти не дуже хорохорся, - зауважив редактор, - вони все одно знайдуть до чого придертися… Відчуваю, скажуть, що ми неправі…

За декілька годин шеф гукнув мене вдруге. Подав аркушик паперу. На ньому було записано: Микола Дмитрович Вечеря.

-Їдь у сільгоспвідділ ЦК. Це перший заступник завідувача відділом. Він тебе повчить, як треба передові писати…

Партійний начальник одразу накинувся на мене з претензією, як я смів написати, що Україна, яка є першорядним виробником сала, де цей продукт вважається головним символом сили і достатку, позичає цей компонент м’ясопереробки у затрапезної Білорусії. «Хто вам дав цей факт?» - майже кричав він.

Я був готовий до цього запитання і назвав номер телефону Держплану, назвав прізвище заступника голови відомства, який назвав мені цифри. Одначе товариш Вечеря не поспішив виясняти, чи правильно названо кількість придбаної продукції. Ще якийсь десяток хвилин погаласувавши, заявив, що такі речі не можна називати у відкритій пресі, що це дуже обурило особисто Володимира Васильовича, що він тут же викликав на килим усіх головних аграріїв та переробників сільгосппродукції. Вечеря повільно почав стишувати бурю в стакані. А в кінці, ввімкнувши голосніше радіоприймача, що до того тихо працював на приставному столику, сів навпроти мене за стіл, і нагнувшись поближче, тихо сказав:

-А взагалі, не офіційно скажу вам, - заявив Микола Дмитрович. - Ви все дуже правильно виклали у своїй публікації. Правильно розставили акценти у передовій статті. Ми теж декілька разів подавали доповідні записки про цю ганебну ситуацію. Але до секретарів ЦК вона не доходила: її викидали до корзин «фільтратори», які є тут у нас. Тому давайте виправляти ситуацію. От ви, відклавши всі службові справи, виїдете до Білорусії. І напишете звідтіля цикл статей про те, як їм удається так гарно нарощувати виробництво сала. У тамтешньому ЦК я уже про все домовився: вони вам організують ряд поїздок в області і райони, куди ви там забажаєте…

Уже проводжаючи мене до дверей кабінету, не круючись голосно сказав: "К нашій родигі, сало, товчене в салотовці, з часником, є однією з найпопулярніших приправ до борщу... Ой, як ж це смачно..."

Я йому у відповідь відповів українською приповідкою: "Коли б сало крила мало, під небесами б літало..."

Першим куди я потрапив у бульбашній стороні – був Брест. Їдемо через центр міста, і я там забачив магазин із назвою «М'ясо». Кричу до водія і тих, хто мене супроводжують: «Стійте! Зупиніться, будь ласка!» Мене насамперед вразила реклама, котра була виписана великими літерами на вікнах крамниці. Такого ніде не бачив. Ви, можливо, й не повірите, але там значилося: «Мясо – это питательно и вкусно!».

Здуріти можна, в Україні ніде свинячого, телячого хвоста на продаж не примітиш, розжитися на свіжину – ребра в черзі повиламують, а тут реклама м’яса. Мовляв, купуйте, є завжди парне…

Заглядаємо до магазину. Полудень. Невеличка черга покупців. Три види свіжини на продаж, поруч гірка сала. Наче інша планета.

Крупні тваринницькі комплекси працюють на повну потужність. Але що найбільше вразило – на кожному, де б не побував за керівника, організатора виробництва обов’язково був… українець.