"Чим перед мною завинив Карл Маркс", - Горобець

В одне з перших своїх відряджень у якості власкора газети «Сільські вісті» відправився я до Нової Ушиці, району на півдні Хмельницької області. Тієї пори, з літа 1981 року, в завершальну стадію вступала величезна операція тодішньої влади щодо спорудження так званого Дністровського водосховища. Завершувалася реалізація вартісного проекту створення, як його іще тоді називали, Галицького моря. Ним передбачалося на території чотирьох областей – Тернопільщини, Хмельниччини, Вінниччини і Буковини розширити берегові обсяги древньої річки Дністер, насамперед, для нарощування енергетичних потужностей Дністровської ГЕС, яка споруджувалася на правому березі ріки, поблизу райцентру Сокиряни Чернівецької області. Планувалося, зокрема, рівень природньої водойми по руслу ріки у, так би сказати, зворотному напрямку течії, підняти майже на 200 кілометрів. Це, щоб краще собі уявити цю величину, - стовп води мав піднятися на відстань, як від Києва до Білої Церкви. При цьому безповоротно і назавжди передбачалося затопити 63 населених пункти. Тобто, пустити під воду частину нашої етнонаціональної, культурної, цивілізаційної спадщини.

Останнє було найболючішою проблемою. На це лунало найбільше нарікань місцевого населення, якому ж, звичайно, не хотілося покидати нажитих місць, переселятися в інші невідомі їм населені пункти, викопувати могили своїх нащадків, заново хоронити в інших місцях. Понад берегами древньої ріки стояв справжній стогін розчарованого народу.

Я зібрав пачку листів до редакції, в яких висловлювався протест проти будівництва подільсько-галицького моря, і відправився в люди.

Об’єктом своєї уваги вибрав село Калюс Новоушицького району. Перед цим зазирнув до словників і виявив, що в латині є подібне слово, але там замість другої голосної літери «ю» пишеться «у». Себто, - «калус». Тоді це означатиме - товста шкіра, мозоль. Себто, наріст. Як ото буває на дереві, з якого вміло, під саму основу обчикрижити залишню гілку.

Розповів це начальнику районного державного сільгоспуправління, який виїхав зі мною у дорогу. Звали його, здається, Василем Івановичем. Він тут же похопився:

-Цей наш Калюс справді виглядає, як мозоль району. Не хочуть звідти люди переселятися на вищі території, і хоч плач. Вжилися в Дністровому пониззі, річка буває й топить їх. Зате живуть у рибному багатстві. Ніякі інспектори їм не указ, якщо люди сіті ставлять майже у себе на городі…

Дуже цікавою була древня історія цього поселення. За деякими даними його заснували греки. Свого часу Калюс був другим за значенням після знаменитої Бокоти містечком у середньому Придністров’ї. 1809 року тут уже існувала заснована єврейськими активістами друкарня, позаяк надзвичайно багато іудеїв мешкало тут. А там, де євреї селилися, відомо, відбувалися величезні ярмарки. Вони ж без живого ґешефту не живуть. Одного часу в придністровському Калюсі мешкало понад 5,5 тисяч пожильців і була там своя єврейська сільрада.

Колись, на межі дев’ятнадцятого і двадцятого століть об’їжджаючи ці краї, підбираючи собі місце для помістя, тут зупинився на відпочинок і заснував власну садибу консул Російської імперії у Франції Оскар Петрович Патон, дід нинішнього столітнього президента Національної академії наук України Бориса Євгеновича Патона. Ще два господарства заклав тієї пори в сусідньому селі Хребтіїв та в Новій Ушиці.

У Калюсі поруч із будинком Патони, а родина в діда була могутня, - п’ятеро синів і дві дочки, заклали чудовий парк. Із Канади на розплід привезли та висадили понад пів сотні корабельних сосон. Я бачив те могутнє чудотворне диво понад Дністром іще живим і неповторним. Дерева спиляли перед самим затопленням лагуни. Сьогодні ті пні знаходяться на глибині Дністровського моря понад шістдесят мерів…

Так тепер виглядають ті місця, де був колись Калюс і ще 62 населених пункти до затоплення їх Дністром.

До Нової Ушиці ми поверталися пізно увечері. Звідкілясь у темені налетів непроглядний шквал вітру та відайдушної зливи. Сухопутній шторм був такої неймовірної сили, що рухатись шляхом, та ще й по-під деревами було просто смертельно небезпечне. Ми зупинилися в дорозі (до райцентру залишалося понад 25 кілометрів), у з годину, напевне, перечікували грозу. Страшенно били блискавиці з громами, тріщали і на дорогу валилися віковічні дерева. Не всі їх було просто об’їхати. Водій, немолодий чоловік, з моїм проводжатим стверджували, що такого природного страхіття у них іще не було…

Ранок був на диво тихий і смирний. У райцентрівському готелі, де я ночував, зникло освітлення, у кранах не стало води. Мені принесли графин води, аби почистити зуби і умитися: буря обезточила райцентр, казати б, відрізала містечко від цивілізації. Вийшовши на вулицю, я доволі швидко опинився перед приміщенням районного відділення міліції. Звечора домовилися, що звідси вранці до Хмельницького піде авто, мені знайдуть місце в салоні.

За кілька хвилин чаєм мене частував начальник райвідділу. Йому якраз принесли стрічку з міліцейського телетайпу: він знайомився з тим, що й де трапилося за останню добу в республіці. Аби мені було веселіше, позаяк автомашина ще лише ладналася в дорогу, став майор зачитувати жахливі новини пригод, котрі складали міліцейську статистику попередньої доби. І ось повідомляє приблизно подібне: «о такій-то годині на трасі номер, у Київській області, сталася трагедія: водій жінка не справилася з управлінням, і на повороті дороги, на великій швидкості в’їхала в дерево. Жертвами стали: водій, вона ж директор радгоспу, а також пасажири: завідувачка відділу райкому партії і професор Вищої партійної школи при ЦК Компартії України Терефера…»

Я підскочив, немовби уражений електричним струмом. Боже ж ти мій! Та як же ж це могло статися таке?! За що ж це такий чудовій людині така нагла смерть?! Професор Терефера Іван Якович, це ж наш викладач. Він у нас читав лекції і приймав іспити ще недавно…

Коли виїздили за Нову Ушицю, знову пішов рясний і уже набридливий дощ, негода не вгомонилася. По вікнах текли і текли сльозаві потоки. А, можливо, з моїх очей... Нестерпно боліли душа і серце. Невже це правда?

Іван Якович Терефера в моїй, де я був старостою, 114/214 групі читав політекономію. У тому закладі, де ми навчалися, це був чи не найскладніший предмет. Особливо ж на першому курсі. Позаяк слухачам належало до жовтневих свят, тобто вже у першому ж семестрі захистити своє освоєння «Капіталу» Карла Маркса. Навіть сьогоднішня згадка цієї марудної роботи викликає у мене, не скрию цього, антипатичний ефект. Ви навіть не уявляєте, друзі, яка це була страшенно противна робота. Адже належало не просто відмолотися на трибуні будь-чим з даної тематики. А, насамперед, законспектувати весь другий том праці класика. О, тут вимагалося мати особливого стандарту конспекти.

Ви берете загальний зошит з 96-ма аркушами у йому, ділите в йому кожну сторінку лінією. Дві ліві третини її відводите під виписки проблем самого, власне, «Капіталу», а ось у третій частині записуєте відгуки на цю тему Леніна, Мартова, Каутського, рішень партійних з’їздів, нехай вони пропадуть до холєри з їхніми проблемами.

І ось перед жовтневими святами ви берети три таких загальних зошити (96 х 3 = 288 сторінок записів!) і сідаєте перед професором. Він називає проблему. До прикладу, найпростіше: «А поясніть, будь ласка, суть Марксової проблеми додаткової вартості…»

Що вам робити?

Ви конче повинні звернутися насамперед до свого конспекту. Знайти висловлювання з даної тематики теоретика. Процитувати його. А потім розкрити суть питання з точки зору позиції товариша Леніна, його буцімто політичних супротивників. І нарешті підбити це все тим, як на все це дивиться, що з цього приводу думаю дорогий наш товариш Леонід Ілліч Брежнєв, і що з цього приводу написано в його високо ідейних, неперевершених за мудрістю книгах «Цілина» і «Мала земля». За***тися можна точно, пані й панове!

Якби в якості професора Терефери перед нами сидів рафінований партійний осел, яких серед викладацького складу також, на жаль, тоді вистачало, він би точно міг нас заїздити. Ми на навчання поприходили з дещо розкріпаченої журналістської практики. Люди, яким слово скажи, і вони тут же тобі романи понаписують, а насправді романів, навіть новел від нас не вимагалося. А на заняття виключно подай орнаментальний флюс у тупій і незугарній упаковці класиків-теоретиків марксизму-ленінізму. З розуму зійти можна, їй-право!

Це на заняттях з Іваном Яковичем ми поглиблено, відповідно до теоретичних засад тодішньої внутрішньої партійної політики вивчали, що ж воно таке комунізм. Як це повинні жити люди у тій мрійливій формації.

Випало, що навчальний предмет політекономію ми, відповідно до розкладу, вивчали у суботу, при шестиденному робочому тижні. Ми всі, слухачі ВПШа, були здебільшого людьми приїжджими, тому хоч би раз на місяць намагалися виїхати до сімей в області і райони, привезти зі столиці гостинця. Насамперед, продуктового. А тому скуплялися в їдальні ВПШа, позаяк дома придбати будь-чого харчового практично було не можна. Купляли під замовлення сосиски, ковбаси, лотки яєць, якщо повезе і їх завезуть. Слава Крещук, до прикладу, виїжджаючи до ненаглядної своєї Галі в Луцьк неодмінно купляв дві-три качки. Мила пані дуже смачно запікала їх з яблуками. Іноді побратим міг привезти з того щось, і ми всі ввечері смакували у гуртожитку – пальчики оближеш!

Усе придбане ми складали на широкі підвіконники учбової кімнати, і цей товар натхненно випромінював різноманітні аромати упродовж шести академічних годин, поки ми розглядали проблему Продовольчої програми, яка тільки розроблялася, чи функціонування ринку держави в умовах комуністичного суспільства.

Смішно ж, чи не правда?

Виступаючи в аудиторії, я якось так розійшовся в своїх судженнях, що показуючи на ці торби, приготовлені на поїзди й автобуси, сказав: «який там комунізм, коли подивіться, як ми живемо. Якщо я не привезу із Києва пластилінової ковбаси, виданої мені в закритій їдальні ЦК не більше двох кілограмів, моя дитина залишиться голодною…»

Іван Якович перебив мій бравурний пил якимось дотепним жартом чи анекдотом, яких він знав масу, до того ж на кожен новий випадок життя, сказав: «сідайте, відмінно…» А коли всі розходилися після занять, моргнув мені, мовляв, залишся. Коли зачинилися двері за останнім слухачем, стиха промовив:

-Що ж ви так бігцем летите до прірви… Ви ж гарний журналіст, попрацюйте над питаннями застосування у вашій практиці езопівської мови… Більше використовуйте її. Не можна все викладати так, як воно є насправді…

Ми здружилися з Іваном Яковичем настільки, що вже надалі чекали, коли ж там за розкладом прийде семінар з політекономії. Професор Терефера, я тепер добре придивився до цього, тільки й промовляв езопівською мовою, і сипав, сипав жартами, анекдотами, здобрюючи ними пісний предмет, який добряче пудрив сумні, плачливі реалії соціалістичного життя. Якось, коли викладач був у доброму гуморі, а в кімнаті залишилися лише надійні наші кадри, як мої найближчі друзі, - Володя Новак, Славко Крещук, колишній гуморист «Вечірнього Києва» Толя Житник, Іван Якович якось зовсім по-панібратськи запропонував: «а ви б, хлопці, якось заглянули до мене на дачу в гості. Вона недалеко за Дніпром. Тільки ж майте на увазі, у мене двоє незаміжніх дівчат, комусь доведеться женитись…»

Ми переглянулися. Я, як староста групи, безжурно відповів:

-Іване Яковичу, будемо. Обов’язково будемо! Виберемо час, вас попередимо, і приїдемо… І жениха привеземо…

Усі дружно повернулися у бік Володі Новака, позаяк він один у нас був не жонатим.

-Я чекаю, - сказав професор Терефера…

Але чомусь та зустріч за накритим столом не відбулася. Можливо, причина в тому, що наш друг уже вибрав собі для весілля баришню з Пущі-Водиці. І ми невдовзі гуляли вже на скромному весіллі.

Другий том «Капіталу» Карла Маркса в Івана Яковича Терефери ми всі успішно захистили. І в той світлий день, на радощах, закинувши конспекти першоджерела, над яким скніли два з лишнім місяці, пішли «водити козу» середмістям Києва. Заходили по черзі в кав’ярні і поміж веселі бесіди, жарти, пили каву з віньяком. Смачного новокаховського, одеського чи ужгородського коньяку тоді чомусь у столиці не було, на замін йому, мабуть, завезли югославський віньяк. Ішов, знаєте, за милу душу!

Коли ми з Славком Крещуком нарешті дісталися гуртожитку навпроти мотоциклетного заводу, і нарешті вгомонившись після радісного дня я вирішив заснути, ого, не тут те було. Ніч впевнено відраховувала години, а сон і близько не навідувався. Святослав давно спав, стиха посапуючи, а я, після неодноразової посиленої кави, дивився у стелю, і жоден сон не навідувався до мене. Декілька разів приймав душ, виходив на балкон під прохолоду осені – усе даремне. Й на мить не склепавши повіки, з сонливим, розбитим настроєм поїхав на лекції, всі шість годин поспіль буквально підпирав повіки сірниками. Все думав: ось зараз доберуся до ліжка, відісплюсь за всі години нестерпної муки безсоння. Насправді не так усе вийшло, як бажалося. Я і далі лягав спати, а сон не приходив. Він покинув мене і наступної ночі. Тільки коли вже Славко збирався вранці на заняття, я відбившись від його настирливих наполягань вставати, бо у нас на носі був якийсь там важливий семінар із філософії, заснув і безпробудно спав аж до самого пізнього вечора…

Із листопада 1979-го, майже сорок літ уже, я кави не вживаю. Отруївся після захисту проблем другого тому «Капіталу». І за це також, страх, як не люблю Карла Маркса…