"Булава земляцтва", - Горобець

Яка ж чудова, непереквітна краса після сніговію упокорилася у лісах під Києвом. Столичний Оболонський район прийняв у свої обійми й благословенне урочище Пуща Водиця. Там на Восьмій лінії, куди не поглянь – справжнє диво під білою ковдрою. Озера з чудовими піщаними пляжами сковані льодом і припорошені снігом. Понад водоймами - маса різноманітних бесідок, біля кожної чекають на відпочиваючих мангали на ланцюгах. Таке враження, що люди кудись на хвильку відійшли...

Вражають милістю чудернацькі витвори мистецтва - містки через заплави. Кожен зроблений з вигадкою. Понад водоймами очікують вирізані з дерева і пеньків сідлища. А навкруги - найголовніша принада для всіх - густий реліктовий ліс. Помережаний рівними, як стріла тасьмами. Виділяються товстелезні корабельні сосни: окремі з них й утрьох не можемо охопити людським перевеслом. І не дивно: ще в одинадцятому столітті ця місцина вважалася обителлю, осідкою княжої охоти. Нині тут відпочивають кияни і гості столиці. Буквально сюди, на Восьму лінію Пущі-Водиці, і далі, аж,здається, до Чотирнадцятої, якщо не помиляюся, з Києва веде трамвайна колія. Люди їдуть гуртами, щось веселе розповідають про Василів і Маланок, які, загалом, мають реальну прив’язку в історії нашого народу до Володимира Великого і його матері Маклушу. Ага ж, сьогодні на Свят-вечір їхній день…

Ось гуркоче колією ще один трамвай. Придивляюся: якийсь винятковий, дивовижний – весь заквітчаний. У салоні на столиках пляшки з шампанським, тут же коробки яскравих цукерок. Сидять кампанії людей.

-Якщо у вас, приміром, день народження, - пояснюють мені знайомі, - ви приходите з кампанією друзів, замовляєте столик. Їдите через Пущу, смакуєте вино і приймаєте привітання. Операція - "Люкс"!

Нічого дивного. Пуща-Водиця – не просто частина столиці, а й відома на всю Україну здравниця. Тут працює до чотирьох десятків санаторіїв, інших лікувально-оздоровчих об’єктів. У Новорічні свята людям потрібно відпочити, і цьому ніхто не перечить. Адже довкруги така краса…

Гуляючи засніженими алеями, я мимоволі пригадав осінь 1979-го. Еге ж, те, що відбувалося сорок років тому! Того 1 вересня, після закінчення навчання в Київському дежуніверситеті, мене зненацька зарахували слухачем відділення журналістики ВПШ при ЦК КПУ. В молодому поповнені вінничан нас було, здається, дев’ятеро. Днів за п'ятнадцять після старту навчання нас зібрали старшокурсники, члени вінницького земляцтва, ті, хто перейшов уже до другого випускного курсу, і повезли сюди, у Пушу-Водицю. У якомусь закапелку реліктового лісу, на відшліфованих дубових колодах, наші старші товариші накрили стола з наїдками, напитками. І почався ритуал урочистого і кумедного прийняття молоді, нового поповнення до складу подільського земляцтва.

Процедура тут була така.

Тебе викликають на центр кругу, де на величезному пні стоїть булава, до речі, точна копії тієї, що її у Києві на коні тримає Богдан Хмельницький, лежить поруч із нею статут земляцтва в дорогій оправі. Ось привселюдно старші брати-вінничани, заслухавши твою біографію, починають запитувати новачка: а чого ти сюди, небораче, приїхав, за чим, чим хочеш збагатитися, невже марксистсько-ленінською філософією? І таке інше… З жартами, глузуваннями. Приколами. У такому ж іскрометному дусі належало і відповідати.

А тоді, власне, починається процес випробування, чи може цей посланець бути козаком земляцтва. У 250-грамовий синюшний гранчатий стакан наливають по вінця горілки, вручають його претенденту на папаху. Перед засіданням знайомі радили, що краще всього цю гірку гальбу, зібравши всі зусилля в кулак, треба будь-що випити одним махом, бо інакше будуть кричати «Не зараховується!», вимагатимуть поповнити посудину новим узваром. Мабуть, самогоном. І це незалежно від того, хто перед ними стоїть – чоловік чи тендітна пані, котрі приїхали буцімто по науку до столиці… Жіночок у нашому призові було, здається, дві...

А на закуску після випитого представлялося одне – густо намазані гірчицею і хроном хлібні бутерброди. Коли подібне вип’єш і проковтнеш наїдок, вершечки столітніх сосон Пущі-Водиці, здається, пригиналися на самі вуха… Світ крутився перед очима...

Після прийняття молодого поповнення, відбувався ще один ритуал. Обрання нового ватажка (його тоді називали дивним іменем – президент) земляцтва. Позаяк другокурсники іноді достроково відкликалися на роботу в область ще до часу завершення навчання, тому цю персону висовували зі свого середовища новачки, а вже всі разом члени земляцтва, якщо не було заперечень у другокурсників, затверджували спільним голосуванням.

На моє щире здивування, кандидатом на пост президента вінницького земляцтва висунули… мене. Пару хвилин було затрачено на обговорення пропозиції, і всі піднесли руки на підтримку.

А ось чи потрібно було випивати нову порцію горілки з гранчака, заїдаючи гірчицею з хроном за президентську булаву, їй-право, не пам’ятаю… Її мені вручили тут же...

Восени 1979-го з Пущі-Водиці я їхав до гуртожитку, міцно притискаючи до тіла портфель з президентською булавою. Нині в голові роїлися тільки далекі спогади 40-літньої давнини. Життя не переробиш, пані й панове! Що було, те було...

***
Фото автора, 13 січня 2019 року.