А звати її - Булька

Нехитрі історії з життя

Нещодавно поминуло два роки, як ми живемо без собаки в подвір'ї. Остання, як і попередня, була породи «німецька вівчарка». Розумниця Альфа з малолітства прожила у нас майже десять літ. Відмінний сторож, незрадливий друг. Як не рятували її на фініші життя, возили по спецах і клініках, довелося попрощатися: рентген показав, що у неї втроє збільшилося серце.

Мене у нашій чудовій вівчарці найбільше вражала одна дивна особливість: вона патологічно, з народження страшенно боялася... грому. Либонь, це лихо по роду передалося. Тільки щось далеко-далеко гуркне, наша охоронниця уже місця собі не знаходить. А загуркоче ближче, ховається у дружини… під спідницею, рветься до хати, схороняється під ліжком. Панічно забивається у самий куточок. Найчастіше, коли с правді вдарить грім у небесах, - стрімголов і без роздумів кидається в величезну яму, котра зосталася після будівельників, з якої потім сама вибратись не може. Я змушений був неодноразово ставити драбину, піднімати її на руках. А вона ж важила кілограмів та кілограмів: поїсти ж бо любила. Особливо тлустою ставала восени, коли починали обсипатися… горіхи. Упаде спілий плід, вона навипередки з нами кидається до його: хто швидше вхопить, того й смакота. Якщо горіх здобуває вона, то плід тільки хрустить у її зубах…

Коли не стало Альфи, якось телефонує приятель з-під Києва, котрий уже після нас завів собі також німецьку вівчарку. Каже: якщо, мовляв, бажаєте, то заїдьте, щось цікаве побачите. Пішли вони на прогулянку з вівчаркою удвох у ліс гуляти, а повернулися… утрьох. До них прибився красень самець, знайомиться, виявляє до його сучки знаки особливої уваги. прийшов із ними під хвіртку. Вранці друг мій зібрався на роботу, а на вулиці біля обійстя лежить крупний вродливець – світло-чорного кольору, крупної мускулатури, з великою, просто величезною головою, з великими, карими, магдалиноподібної форми очима. Чекає на сучку. Не покинув її, так йому до душі припала…

Два тижні мій друг, прийнявши в подвір’я приблуду, розвішував оголошення на стовпах по своєму місту: у кого пропала вівчарка – обізвіться. А коли ніхто не відгукнувся, покликав мене. Ми з дружиною поїхали, лише глянули і сказали: «наш».

Це були чотири роки великого обопільного щастя. На початку щоправда, виникла була невеличка проблема: як же ж звати-величати дорогого приймака? Я виписав п’ятдесят найбільш ходових собачих імен, і тоді, коли вівчарка мирно лежала, став у неї за спиною і почав з інтервалом зачитувати імена. Жодного разу наш Барбос не зреагував. Тоді я сказав йому і всім домашнім: «будеш у нас Амуром. Позаяк ти, либонь, великий фахівець з амурних справ, і до сучки прибився додому через потяг любові…»

Амур досить швидко став відгукуватись на цю кличку. Мабуть, сподобалась йому…

Одно разу я порався біля воріт. Амур лежав поруч, контролюючи очима і величезними вухами-локаторами всю вулицю. Дорогою їхав велосипедист-школярик. Враз він різко загальмував, і зупинився біля нас. Звернувся до мене:

-Дядьку, скажіть, будь ласка, це, що Комісар Рекс, якого показують у кіно?

Я збоку глянув на свого Амура, і подумав, що він на 99,99 відсотків і справді схожий на ту вівчарку, котра знімається в кіно. Той же світлокоричневий з чорним по хребту підпал шерсті, та ж клиняста крупна морда… Ймовірно, мій пес іще дещо масивніший, бо він, як гавкне уночі, то, здається, довкруги всі лампочки на стовпах гаснуть. Хоча за характером – наймиролюбніша істота.

-Звичайно, - підтверджую, - це він і є - кіношний Комісар Рекс, хіба ж ти не бачиш?

- А я ж нашим хлопцям кажу, що це він знімається, а вони не вірять...

-А ти приводь їх сюди - твоїх хлопців. Ми з тобою як Рексові команду дамо, то він в одну мить з тих, хто не вірить штани познімає... Це він дуже вміло робить...

Амур у козирній позі поліцейського генерала слухав те все і весело зиркав, то на мене, то на юного любителя кіно...

Моя вівчарка особливо полюбляла, коли ми на вулиці з нею гуляли удвох. Тут же збіжаться хлопчаки і просять: «А-ну, скажіть нехай він гавкне…»

Я залюбки подаю команду: «Амур»! Голос!». Він сідає і у відповідь лунає такий рявкіт, що хлопчаки чманіють від задоволення, аж бризкають слиною у дикому захопленні. Пес, до речі, виконував понад двадцять різноманітних команд. У тому числі й повзав на пузі...

Усе, більше про Амура ні слова, бо надто болюче це... А був він справді надзвичайно розумною, гарно дресированою твариною. Одначе уже надто старою: з сивиною і підтертими, зношеними зубами. Здавалося, що він жив з усіх сил на радість нам. Яких лише ліків, вітамінів ми йому не давали… Амуру з часом почали відмовляти задні ноги, як кажуть, це найперша проблема німецьких вівчарок - "задній міст". Ні, краще помовчу…

І ось не так давно у нашому подвір’ї все частіше стала з’являтися маленька сучка. З породи волооких четвероногих. Не знаю, що це за витвір природи по-науковому, але на фото ви зможете побачити, оцінити…

Я примітив її давно. Вона мешкала за десяток хат від нашої. Коли не проїжджаю там автомобілем, трапляється враз із кущів вискакує таке мале й кумедне і до того дзявонить, супроводить замало не до мого обійстя. Голос дзвінкий, всю вулицю дрібним сріблом засипає. Їдучи, уважно дивлюся, аби з гніву воно мале не вскочило, бідне, під колесо…

А тут бачу по подвір’ю нишпорить. Що ж тут вишукуєш, дзвінкоголоса?

Розповіли мені сусіди, що сучка жила з бабусею. Дуже гарним, уважним охоронцем була. Старенька мала про кого піклуватися і з ким розмовляти. Але Бог прибрав жіночку, і сучка залишилася сама… Хазяйка на все обійстя...

З деяких пір я щодня чекаю на візит до мене маленької поважної гості. Як правило, готую її сніданок і вечерю.

Сказали мені люди, що на вихідні до сучки з міста приїжджає родич бабусі, його хата поруч з осиротілим помешканням небіжчиці. Звуть його Аркадій Іванович. От він сирітці-сучці привозить їжу, різні там делікатеси. Відкриває настіж двері осиротілої хати і сучка заходить до неї, розкошує доставленими харчами…

Цими днями їду вулицею і бачу, що трохи далі попереду переходить її літній чоловік, а поруч із ним біжать двоє маленьких цуциків. Один із них, здається, моя знайома сучка, з загнутим на спину хвостиком. Притискаю педаль газу. Коли порівнюяся з їхнім подвірям, вони всі утрьох якраз зайшли в обійстя, причинили за собою хвіртку і їх з дороги не видно за великим кущем бузку. Зупиняюся, і голосно кажу: «Скажіть, будь ласка, це ваші собачки?»

Чоловік озивається, а потім і повертається з обійстя, виходить на вулицю. Літ йому за сімдесят, чистий, охайний, з лукавою усмішкою…

-Ні, - каже не мої, - але я за ними приглядаю, постійно їм їсти привожу. Вони, так би сказати, знаходяться під моїм патронатом… Сироти...

-Так ви, мабуть, Аркадій Іванович?

Чоловік дивується звідкіля я його знаю, але підтверджує, що це справді він. Дві собачки у нього під ногами уважно слухають нашу розмову. Він нагинається, і одну з них бере на руки. Виявляється, що це якраз моя добра знайома. Я вже якийсь час пригощаю смачними стравами і тепер оглядаючи мене, сказати б, віч-на-віч вона мимоволі смачно облизується…

Зауважу, що сучка… інвалід. У неї майже немає одного ока. Хоча, коли вона дивиться на тебе, то можна побачити, що в примруженому оці зблискують ті самі вогники, які можна спостерігати й у здоровому, балухатому органі. А ще в неї якісь проблеми з зубами. Ряд їх білих і дрібненьких постійно виглядає з-під правої губи. Вона там, напевне, немає прикусу, але курячі кістки потрошить залюбки. Через це каліцтво складається таке враження, мовбито сучка постійно… посміхається. І це просто забавно. Але загалом вона цілком здорова, навіть гарно вгодована. Мала й цуценят уже.

-Осиротіла вона, - зі співчуттям каже мій новий знайомий, - ось усі, хто як може підгодовують її. Я спеціально приїжджаю з торбою харчів для Бульки.

-О! Її так цікаво звати? Булька?

-Еге ж. Булька. Бабця її так називала. Вона дуже гарно реагує на цю кличку, - розповідає Аркадій Іванович. - І хати своєї не покидає, пильно сторожить. Сюди ніхто й ногою не ступить. А в неї тут є і помічниця – її рідна сестра. Мешкає в сусідньому обійсті. В разі чого, піднімають вони удвох такий страшний лемент, що будь-кого від своїх хат відгонять…

Звертаю увагу на сучку, яка присіла під ногами Аркадія Івановича. Ще один собачий інвалід. Як і Булька зі своїми недоліками такою народилася на світ Божий. У неї три ніжки. Четверта є, але вона якось неприродньо витягнута вгору і вперед. Таке враження, мовбито вітається з вами. Подібна до скульптори, якою зображають на пам’ятниках коней начебто у русі. Як у того лошака, що на ньому красується безпощадний і кривавий більшовик Щорс у Києві. Коли сучка біжить, то ця зігнута в коліні ніжка простягнута вперед. Але вона їй зовсім не перешкоджає в русі...

Під час цієї розмови-оглядин проїжджає дорогою старенький «Жигуль». Коли він порівнявся із нами, тринога сучка враз зривається і створює такий дзвінкий лемент, що хоч вуха закривай. Булька тут же виривається з рук Аркадія Івановича і стрімголов стрибає на землю. З переможними криками кидається навздогін сестрі. Маленькі, але тлусті пси гонять «Жигуля» метрів із триста, і звідтіля задоволені, голосно попчихуючи, повертаються назад.

-Ще одне авто прогнали з вулиці, - весело каже Аркадій Іванович. - Ви ж зверніть увагу, вони надто швидкі. Тринога не дасть себе перегнати Бульці...

-Ми з дружиною, - повідомляю йому, - приглядаємося до Бульки на предмет того, аби її, так би сказати, удочерити…

-Та ви що, - тут же противиться мій новий знайомий. - Лєна нізащо вам не віддасть загальну улюбленицю. І я також проти. Бульці тут просто добре і вільно живеться. Її ніхто не ображає…

-А Лєна, даруйте, це хто?

-Лєна, це її хазяйка, - Аркадій Іванович виразно показує на триногу калічку, - яка і здійснює головне шефство над Булькою. Ні, ми її в обіду не дамо, і нікому також… Без неї бабусину хату просто рознесуть.

Дружині приношу додому не зовсім радісну новину. Кажу:

-Булька нарешті попросилася до мене на руки, як її погодував. Любить, щоб її голубити. Але ось взяти в своє обійстя її нам не дозволять. Вона має жити поруч із сестрицею, стерегти своє обійстя. У когось там є навіть синок від їхнього роду. Можливо, і для нас колись народиться...

- Що ж, - каже моя господиня, - їм видніше. Але смачні обіди для Бульки ми все одно будемо готувати. Я її припрошувала якось заглянути до хати, вона не хотіла, мабуть, боялася, а ось нині чую: чап-чап іде по паркету. Бачиш поїла, за собою не прибирає…

***

А це ж і є та сама Булька власною персоною...

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Голуби над Джурином

середа, 15 вересень 2021, 22:50

Смерть сільського гармоніста. Божої п'ятниці, 10 вересня 2021 року, в такий гарний, погожий і сонячний день у моєму рідному Джурині на Вінниччині похоронили неймовірного трудягу, благоліпну і вельми щиру людину – Володимира Олександровича Чорного. Мож...

Українська хата і пасіка під ірландським... Ольстером

середа, 15 вересень 2021, 6:53

Наші люди дивують повсюди... Вінничанин Сергій Балан -- ТОП-менеджер одного з підприємств з вирощування унікального сорту шампіньонів в Ірландії (графство Кеван) з дружиною Данієлою та наймолодшим із чотирьох синів Патриком. Сергій Балан і його дружин...